====
*У зв'язку з цим належить розкритикувати "символічну ефективність" за Леві-Строссом (маємо на увазі його працю "Структурна антрополоґія"): для нього вона іще пов'язана (як у вульґарних уявленнях про маґію) з дією міту на тіло (або на природу) через обмін або символічну відповідність значеників, — наприклад, за важких пологів мітичне слово змушує блоковане тіло дитини просуватися упростяж ряду його значеників, себто змісту. Насправді ж ефективність знака повинна розумітися як розв'язання формули. Здійснюючи цю операцію, значущі елементи формули взаємно обмінюються і розрішаються в цьому обміні, що спричиняється до такого ж розрішання й у хворому тілі: елементи тіла (чи природні стихії) знову залучаються до обміну. Дія знаків на тіло (або на природу, як у леґенді про Орфея), їхня операторна потуга походить саме від того, що вони не є "смисловими цінностями". В первісних суспільствах немає раціоналізації знака, себто поділу поміж його актуальним оперуванням і значеником його референції, — "смисловим резервом", де містяться аналоґи. Символічна операція не є аналоґічною, вона резолютивна, револютивна і стосується матеріяльности знака, яку вона виполонює як смислову цінність. Переставши бути цінністю, знак актуалізує амбівалентність, а отже, й тотальний обмін, тотальну оберненість знаків. Звідси й постає його ефективність, тому що всі конфлікти, з хворобою включно, розв'язуються лише в обміні.
Актуалізуючи амбівалентність, цей первісний, "ефективний" знак не має в собі підсвідомого. Він ясний і дорівнює своєму очевидному оперуванню. Він не оперує непрямим чином чи за аналоґією, на основі витіснених підсвідових уявлень (до чого досить недвозначно схиляється Леві-Строс, порівнюючи його з психоаналізом, — "Чаклун і його маґія", — а разом з ним це робить і вся психоаналітична антрополоґія). Знак — це не що інше, як своя власна операція, що не дає залишку, і саме таким чином він оперує у світі, саме завдяки цьому він становить собою пряму операцію в світі.
====
Те ж саме стосується й поетики, що характеризується оперуванням обмеженим корпусом позначника і намаганням цілковито його розрішити. Й саме через те, що поетика (чи первісний мовний ритуал) змагає не до продукування значеників, а до цілковитого поглинання, до циклічного розв'язання знакового матеріялу, вона задає собі навмисне обмежений корпус цього матеріялу. Це обмеження не має характеру скутости чи дефіциту — в цьому й полягає засадниче правило символічного. І навпаки, невичерпний характер нашого дискурсу пов'язаний із правилом еквівалентности й лінійности — так само, як і нескінченність нашого матеріяльного виробництва невіддільна від переходу до еквівалентности в обмінній вартості (саме ця нескінченна лінійність живить собою, в кожен момент розвитку капіталу, заразом і реально дану бідність, і фантазм кінцевого багатства).
Самодублювання і самознищення позначника, що спрямовується сам на себе, — це той же процес, що й дарунок і дарунок-у-відповідь, дарування й віддаровування, обопільність, в котрій зазнає відміни обмінна і споживча вартість предмета, той же завершений цикл, що розв'язується шляхом знищення цінности, і на цьому знищенні базується інтенсивність соціяльного символічного відношення або ж утіха від поезії.
Це не що інше, як революція. Те, що поезія здійснює в мікроскопічних масштабах стосовно фонематичної цінности, кожна соціяльна революція здійснює стосовно цілих катеґорій ціннісного коду, — споживчої вартости, обмінної вартости, правил еквівалентности, аксіом, системи цінностей, раціональних цільових настановлень тощо, — коли з ними поєднується потяг до смерти, щоб знищити їх доостанку. Так само відбувається і символічна операція: на противагу науці як процесу нагромадження, справжня аналітична операція полягає у знищенні свого об'єкту, причому доостанку. Підсумок аналізу — не "конструктивна" його доцільність, а його істинна мета, що полягає у знищенні його об'єкту і його власних концептів, — чи, радше, це не що інше, як прагнення суб'єкта, котрий, не намагаючись опанувати об'єкт, сам потрапляє під зустрічний аналіз, де відбувається незворотнє руйнування позицій і суб'єкта, і об'єкта. Лише з цього моменту суб'єкт і об'єкт починають обмінюватися, тоді як за їхньої позитивности по відношенню один до одного (як це відбувається, наприклад, у науці) вони всього лиш нескінченно звеличуються і протиставляються один одному. Наука пов'язана із конструюванням свого об'єкта і його повторенням у вигляді фантазму (так само, як і з фантазматичним репродукуванням суб'єкту знання). Це той фантазм, із котрим пов'язана перверзивна втіха, — втіха від постійного відновлення невловного об'єкта, тоді як невід'ємною властивістю аналізу і втіхи є здатність сягнути до самого кінця свого об'єкта(*).
====
*Тут залишок аналізу живить собою площину "знання", конструктивний Ерос "науки" — достеменно так, як із залишків поезії будується вся площина комунікації. На цьому залишку спекулюють наука і дискурс зі своїм уявним, сам тут вони виробляють свою "додаткову вартість" і саме на цьому будують свою владу. Те, що не проаналізувалося й не розв'язалося в процесі символічної операції, застигає під смертельною машкарою цінности — і так постає культура смерти й нагромадження.
====
Поетичне — це відновлення символічного обміну в самому серці слів. Тоді як у дискурсі сиґніфікації слова, що змагають до своїх смислів, не відповідають одне одному (це ж відбувається всередині слів і зі складами, голосними і приголосними), не промовляють одне до одного, то в поезії, навпаки, зламавши інстанцію слів, усі конститутивні елементи мови починають обмінюватися, відповідати одне одному. Вони не "звільнюються" і через них не "звільнюється" жоден глибинний чи "підсвідомий" зміст: вони просто залучаються до обміну, і саме цей процес і є втіхою. Марно шукати секрет цієї втіхи в енерґетиці, в лібідовій економіці чи в динаміці флюїдів: утіха пов'язана не з реалізацією потуги, а з актуалізацією обміну, — з обміном, де немає жодного сліду, жодної тіні сили, де розв'язуються всі потуги і закон, що стоїть за потугою. Бо ж операція символічного в тому і полягає, щоб виступати сама для себе остаточною метою.