Одним з них є суїцид, котрий у нашому суспільстві набув повсюдного характеру та особливого смислу й у рамках наступального обернення смерти виступає самою формою руйнування. В наших в'язницях дедалі менше страчують, зате в них дедалі більше закінчують життя самогубством — це акт викрадання інституційної смерти та обернення її проти системи, котра нав'язує цю смерть: через самогубство індивід чинить суд над суспільством і виносить йому вирок у своїй власній формі, міняючи місцями інстанції судді й підсудного, — він відновлює оберненість там, де вона цілком зникла, і таким чином бере гору. В цьому сенсі навіть самогубства поза в'язницями набувають політичного характеру (гаракірі ув огні — це тільки найбільш видовищна форма самогубства): вони завдають системі нікчемно малої, та все ж непоправної шкоди, бо ж для системи це повний провал — не досягти вершини досконалости, і тут достатньо, щоб навіть якась мізерна річ вийшла з-під оруди її раціональности.
Заборона самогубства постала з освяченням закону цінности. Який би не був закон, реліґійний, моральний чи економічний, а проголошує він одне: ніхто не має права завдавати збитків капіталу й цінності. Й оскільки кожен індивід є часткою капіталу (як і кожен християнин, що є душею, котру належить врятувати), то він не має права знищувати себе. Проти цієї ортодоксії цінности і повстає самогубець, знищуючи ту частину капіталу, котра йому належить. А цього не прощають: доходило до того, що самогубця навіть вішали, коли його вчинок завершувався успіхом. Отож, симптоматично, що в суспільстві, де закон цінности набув свого насичення, показники самогубств зростають як виклик фундаментальному суспільному законові. Однак тут необхідно переглянути й дефініцію суїциду: якщо в украй інтеґрованій системі будь-яке самогубство має підривний характер, то будь-яка субверзія й опір цій системі за своєю природою та згідно з законом обопільности мають бути самогубчими. Принаймні, якщо вони зачіпають її за живе. Адже більшість практик, навіть тих, що прозиваються "революційними" й "політичними", полягають у тому, щоб обміняти у системи своє після-життя, себто розміняти свою смерть. І тільки декотрі з-поміж них протиставляють виробництву і контрольованому обміну смерти, обмінній вартості смерті не її споживчу вартість (бо ж смерть, либонь, єдина річ, котра не має споживчої вартости, не відсилає ніколи до потреб, а отже, завдяки цьому може зробитися абсолютною зброєю), а її вартість розриву, варість її заразного розпаду і заперечення.
Самогубчими є дії палестинців чи збунтованих неґрів, що підпалюють власні квартали, самогубчим є опір безпеці у всіх його виявах, самогубчими є невротичні типи поведінки, численні душевні розлади, через які ми кидаємо виклик суспільству, що прагне нас інтеґрувати, самогубчими є всі політичні практики (маніфестації, заворушення, провокації тощо), котрі ставлять за мету викликати репресії, відслонити "репресивну природу системи" не як вторинний наслідок, а як безпосередність смерти, — лише гра зі смертю демаскує функцію смерти, що є основою самої системи. Порядок стримує смерть, але не може грати нею, — перемагає лише той, хто грає смертю проти нього.
*
Система власности є до того абсурдною, що змушує людей добиватися смерти як свого власного блага, — це щось на зразок приватного набуття смерти у власність. Внутрішнє устремління до цього набуття у власність відзначається такою потугою, що призводить до інвестування в смерть як у "нерухоме майно", причому це виявляється не лише в турботі про "третє мешкання", яким зробилася могила чи склеп (багато людей відразу купують дім у селі й місце на сільському цвинтарі), але й у намаганнях домогтися "якості смерти". Смерть персоналізована, смерть "з дизайном", з комфортом, "природна" смерть — це невід'ємне право, завершальна форма індивідуального буржуазного права. Власне, й безсмертя є не що інше, як проекція в нескінченність цього особистого природного права — набуття суб'єктом у власність потойбічного життя й вічности, — бо ж якщо це право невід'ємне в тілі суб'єкта, то повинне бути таким же й у його смерті. Який же ж відчай лежить в основі цього абсурдного прагнення, що аналоґічне бажанню, котре живить наше гарячкове нагромадження предметів і знаків, маніякальне колекціювання нашого приватного світу — потрібно, щоб смерть зробилася остатнім предметом колекції і, замість того, щоб пронизати цю інертність як єдино можлива подія, сама вступила у гру нагромадження й керування речами.
Єдиним порятунком від цього збочення, якого суб'єкт надає своїй загибелі, може бути лише насильницька, неочікувана смерть, котра відновлює можливість ухилитися від невротичного контролю, що його здійснює суб'єкт (*).
====
*Однак усе це дуже непросто, позаяк суб'єкт може ще й викликати насильницьку смерть, себто смерть "іззовні", — нещасливий випадок, самогубство або ж бомбовий напад, — щоб не ставити під сумнів своє "природне" безсмертя. Цей остатній виверт, остатня хитрість "я" може привести до протилежної крайности, себто до пошуків "абсурдної" смерти задля порятунку принципу свого безсмертя.
====
У всьому цьому вимальовується впертий, шалений опір принципові нагромадження, виробництва і збереження суб'єкта, котрий прочитується цим суб'єктом як проґрама його смерти. У всьому точиться гра смертю проти самої смерти. В системі, що вимагає жити й обертати життя у капітал, потяг до смерти виступає як єдина альтернатива. В дріб'язково реґламентованому світі, у світі реалізованої смерти залишається тільки одна можливість — нормалізувати все через руйнування.
ШАНТАЖ БЕЗПЕКОЮ
Існує ще одна форма соціяльного контролю, котрий здійснюється у вигляді шантажування життям і його продовженням, і форма ця — безпека. Сьогодні вона повсюдно постає перед нами, і "сили безпеки" існують у багатьох виявах — від страхування життя та соціяльного страхування до автомобільних ременів і Республіканських підрозділів безпеки. "Пристебніться", — виголошує рекламне гасло пасів безпеки. Немає сумніву, що безпека є промисловим підприємством, так само як і еколоґія, котра поширює її на рівні всього біолоґічного виду людини: і там, і тут ставкою у грі виступає конвертованість смерти, нещасливого випадку, хвороби та забруднення навколишнього середовища в капіталістичний надприбуток. Та головне полягає в тому, що тут ідеться про найгіршу з реґресій, котра позбавляє нас нашої власної смерти, — тієї смерти, якою кожен з нас марить у самісінькій глибині свого інстинкту самозбереження. У всьому цьому чаїться прагнення позбавити нас остатньої можливости подарувати собі смерть — остатньої нагоди для життя "обвести круг пальця" систему, котра захопила його в свої лабети. Тут знову ж таки під прицілом смерти перебуває обмін-дарунок, це символічне коротке замикання, котре становить виклик самому собі й своїй смерті. Не тому що воно виражає асоціяльний бунт індивіда, — знищення одного чи навіть мільйонів індивідів нітрохи не порушить дію закону системи, — а тому що в собі воно несе принцип соціяльности, котрий відзначається радикальною антаґоністичністю по відношенню до нашого соціяльного репресивного принципу. Саме обмін-дарунок і намагаються убити, коли хоронять смерть під зворотнім мітом про безпеку.