====
*Але коли ж ця смерть перестала бути посвятою і зробилася стратою? коли перестала вона бути стратою і зробилася виконанням вироку, як це спостерігається у нашому суспільстві? Немає ні історії смерти, ні історії смертної кари, — існує тільки ґенеалоґія соціяльних конфіґурацій, що надають сенс смерті.
====
Оцій культурі жорстокости, де відмінність і звеличувалася, й покутувалася в одному жертовному акті, нині настав кінець. Ми застосовуємо до девіянтних індивідів лише два методи, — екстермінацію або ж терапію. Ми вміємо лише відтинати, видаляти і відкидати в соціяльний морок. І відбувається воно в міру того, як зростає наша "толерантність", наша суверенна концепція свободи. "Хоч сучасне суспільство і здійснило значний моральний поступ, однак не виключено, що воно відступило назад у плані ментальности" ("Еncyclopaedia Universalis"). Нормалізуючись, тобто поширюючи на всіх лоґіку еквівалентностей, — кожен рівний і вільний по відношенню до норми, — таке остаточно соціялізоване суспільство вилучає із себе всі антитіла. І під час цього процесу воно одночасно утворює для них специфічні інституції — таким чином упродовж сторіч розцвітають в'язниці, притулки, лікарні, школи, не кажучи вже про фабрики, що починають розцвітати разом із Правами Людини; й саме в цьому сенсі треба розуміти працю. Соціялізація — це не що інше, як оцей величезний перехід від символічного обміну відмінностей до соціяльної лоґіки еквівалентностей. Будь-який соціяльний чи соціялістичний "ідеал" лише дублює собою цей процес соціялізації, — так само й ліберальна думка, що прагне скасувати смертну кару, є всього-навсього продовженням цього процесу. Права і ліва ідеолоґії, що трактують про смертну кару, — хоч реакційна істерія, хоч раціональний гуманізм, а різниці між ними жодної, — обидві так само далекі від тієї символічної орґанізації, де злочин, божевілля чи смерть є атрибутами обміну, "проклятою долею", довкола якої групуються всі обміни. Реінтеґрувати злочинця в суспільство, себто зробити з нього еквівалентну, нормальну людину? Якраз навпаки. Як пише Жанті: "Йдеться не про те, щоб повернути божевільного до істини суспільства, а щоб повернути суспільство до істини божевілля" ("Стіни притулку"). Вся гуманістична думка безсила перед цією вимогою, — перед завданням, що відкрито реалізувалося в суспільствах минулого і все ще присутнє, однак зазнає оккультивації і ґвалтовно витісняється в наших суспільствах (бо ж смерть і переступ і в нас викликають той же таємний захват, однак він має непристойний і мерзенний характер).
Якщо попервах буржуазний порядок звільнявся від переступу і причинности через ліквідацію та відокремлення, то надалі він почав нейтралізувати їх на базі терапії. Це фаза, на якій злочинця все більше розрішають од гріхів і піддають соціяльній переробці всіма зусиллями медицини і психолоґії. Однак потрібно враховувати, що цей ліберальний поворот відбувається на основі цілковито репресивного соціяльного простору, де нормальні механізми поглинули репресивну функцію, що колись належала спеціяльним інституціям(*).
====
*Той самий ліберальний поворот, однак на іншому рівні, відбувався в Анґлії у 1830 році, коли хотіли замінити ката реґулярною превентивною поліцією. Внаслідок цього стало зрозуміло, що англійці віддають перевагу катові перед реґулярними поліційними силами. І справді, поліція, котру створили, щоб приборкати насильство над рядовими громадянами, просто замінила собою злочинність у цьому насильстві. Згодом вона стала набагато репресивнішою й небезпечною для громадян, ніж сам злочинний світ. Тут відкрита і локальна репресія обернулася в репресію загальну і превентивну.
====
Ліберальна думка й сама не тямить влучности своїх слів, стверджуючи, що "карне право покликане розвиватися в напрямку превентивної соціяльної медицини і лікувальної соціяльнoї допомоги" ("Encyclopaedia Universalis"). Під цим слід розуміти, що карне право повинне щезнути як таке. Однак нічого подібного: карне право саме повинне прибрати найчистішої форми в умовах величезного терапевтичного, психаґоґічного і психіятричного перевиховання. Насильство системи покарань якраз і знаходить свій найвитонченіший еквівалент в ресоціялізації та перевихованні (або ж у самокритиці чи каятті, залежно від панівної системи) — і відтепер ми всі підлягаємо йому в нормальному житті: ми всі тепер божевільні або ж злочинці(*).
====
*В цьому й полягає сенс знаменитої формули: "Ми всі німецькі євреї" (а також: ми всі індійці, неґри, палестинці, жінки чи гомосексуалісти). Від того моменту, як пригнічення відмінностей відбувається вже не через екстермінацію, а завдяки їх поглиненню еквівалентністю й репресивною універсальністю соціяльного, ми всі зробилися такими, себто різними і пригніченими. В суспільстві, що винайшло "open"[відкриті (анґл.) — прим. пер.] в'язниці, всі стали в'язнями, — а в суспільстві, що намагається скасувати смерть, усі зробилися тими, що не живуть, а доживають. В цьому зворотньому зараженні якраз і прочитується можновладдя символічного порядку, — ірреальність, котра чаїться в самісінькій глибині розмежувань, себто ліній, що їх проводить влада. Звідси й випливає потуга формули "ми всі німецькі євреї", адже вона виражає не абстрактну солідарність на кшталт : "Всі разом за... Згуртуймося як один під тим чи іншим прапором... Вперед разом з пролетарями" і все таке, — вона виражає невблаганний факт символічної обопільности поміж суспільством і тими, кого воно вилучило. Усіх їх ця формула рівняє під одну лінійку радикальної відмінности. Саме завдяки цьому вона й зуміла в травні 1968 року окреслити щось фундаментальне, тоді як інші гасла були всього-навсього політичними заклинаннями.
====
Смертна кара і насильницькі покарання не лише можуть, але й повинні щезнути в цьому суспільстві, тож прибічники їх скасування всього лиш рухаються в напрямку, заданому системою, однак роблять вони це у цілковитій суперечності з самими собою. Вони хочуть скасувати смертну кару, не скасовуючи відповідальности (а без відповідальности немає ні совісти, ні людської гідности, а отже, немає і ліберальної думки!). Нелоґічно. І головне, марно: адже відповідальність давно вже померла. Як індивідуальний пережиток доби Просвітництва, вона була ліквідована самою системою, в міру того, як остання ставала дедалі більш раціональною. Капіталізмові, що базувався на заслугах, ініціятиві, індивідуальному підприємництві та конкуренції, потрібен був ідеал відповідальности, а отже, і його репресивний еквівалент: кожен, як підприємець, так і злочинець, отримує по заслугах за добро і за зло. Системі, що базується на бюрократичному проґрамуванні й виконанні плану, потрібні безвідповідальні виконавці, а отже, сама по собі руйнується вся ціннісна система відповідальности: вона вже перестала бути операціональною. Боріться чи не боріться за відміну смертної кари, а вона стала марною. Руйнується й правосуддя: повсюдно позбавлений відповідальности індивід щоразу лише виступає приводом для функціювання бюрократичних структур і вважає, що його повинен судити не суд, а ціле суспільство. Неправдивою виявляється навіть сама проблема колективної відповідальности: будь-яка відповідальність просто зникла.