Можна погодитися з тим, що попервах потяг до смерти суперечить західноевропейській думці. Він заперечує, як християнство, так і марксизм та екзистенціялізм: адже в них смерть або ж відверто заперечується і сублімується, або ж діялектизується. В марксистській теорії і практиці смерть од початку вже переможена в класовому бутті, або ж інтеґрована як історична неґативність. Назагал вся західна практика опанування природою і сублімації аґресивности через виробництво і нагромадження характеризується як творчий Ерос: він примушує служити сублімовану аґресивність своїм цілям, і в процесі розвитку (а також у процесі розвитку політичної економії) смерть дистилюється як неґативність гомеопатичними дозами. Цієї тенденції не може заперечити навіть новітня філософія "буття-до-смерти": смерть у ній служить траґічним заохоченням суб'єкта, вона освячує його абсурдну свободу (*).
====
*На зміну християнській діялектиці смерти, котру підсумовує і завершує собою формула Паскаля: "Все життя залежить від того, смертна чи безсмертна душа", приходить гуманістична ідея раціоналістичного приборкання смерти. На Заході її започаткували стоїки та епікурейці (Монтень: заперечення смерти — холодна чи насмішкувата безпристрасність), й розвивається вона аж до ХУІІІ сторіччя й Фоєрбаха: "Смерть — це примара, химера, тому що вона існує лише тоді, коли її немає". Це інсценізація розуму, що аж ніяк не випливає із надлишку вітальної енерґії чи з ентузіязму, викликаного смертю: гуманізм перебуває в пошуках природних підстав для смерти, в пошуках мудрости, що живиться наукою і Просвітництвом.
На зміну формальному раціоналістичному подоланню смерти приходить діялектичний розум — смерть як неґативність і як рушій розвитку. Геґель. Ця пречудова діялектика точнісінько повторює собою висхідний розвиток політичної економії.
Відтак вона починає збиватися з дороги і поступається місцем усеохопності смерти, її неподоланній невідворотності (К'єркеґор). У Гайдеґґера діялектичний розум зазнає поразки: він прибирає суб'єктивного ірраціонального вигляду метафізики абсурду і відчаю, однак усе це водночас не перестає бути діялектикою мислячого суб'єкта, що віднаходить тут парадоксальну свободу: "Все дозволено, тому що смерть неподоланна" (quia absurdum [позаяк абсурдна (лат.) — прим. пер. ] — Паскаль не так уже й далеко був од цього новітнього патосу смерти). Камю: "Людина абсурду напружено вдивляється у смерть, і ця зачарованість смертю звільняє її".
Туга за смертю як випробування істини. Людське життя як буття-до-смерти. Гайдеґґер: "Автентичне буття до смерти, себто кінцевість темпоральности, становить потаємну основу історичности людини" ("Sien und Zeit"). Смерть як "автентичність": по відношенню до системи, що сама по собі вже смертельна, існує запаморочливе набавляння ціни, виклик, що насправді становить собою доглибну покору.
Терор автентичности через смерть: вторинний процес, завдяки якому свідомість одним карколомним стрибком отримує змогу знову користуватися своєю "кінцевістю" як долею. Жах як принцип реальности і "свободи" — це знову ж таки уявлюване, що на сучасній фазі свого розвитку замінило дзеркало смерти дзеркалом безсмертя. Однак усе це дуже відгонить християнством; втім, воно постійно й перетинається з "екзистенціялістським" християнством.
Що ж до революційної думки, то вона вагається поміж діялектизацією смерти як неґативности й раціоналістичним завданням, що полягає у відміні смерти, — подолати її як "реакційну", солідарну з капіталом перепону засобами науки і техніки, досягнувши безсмертя в позаісторичному просторі, за комунізму. Смерть, як і все інше, становить собою лиш надбудову, доля котрої вирішиться завдяки революції на рівні базису.
====
У Фройда все інакше. Жодна сублімація, навіть траґічна, жодна діялектика не може впоратися з потягом до смерти. Вперше смерть постає як непорушний принцип, що протистоїть Еросу. Причому це не має ніякого відношення до суб'єкта, класу чи історії — це двоїстість двох потягів, котрі неможливо звести до чогось одного, двоїстість Ероса й Танатоса, котрі в якомусь сенсі відновлюють давню маніхейську версію світу як антаґонізму двох начал, добра і зла. Це надзвичайно потужна візія, що випливає із архаїчних культів, де іще жила фундаментальна інтуїція специфіки зла і смерти. Вона цілком неприйнятна для церкви, котра упродовж цілих сторіч намагалася її знищити й нарешті запровадити переважання принципу Добра (Бога), опустивши зло і смерть до неґативного принципу, що діялектично улягає іншому началу (Дияволові). Однак примара автономности Арханґела Зла, Люципера (у всіх його виявах, від народних єресів і забобонів, що завжди буквально розуміли існування принципу зла, а отже, й робили з нього культ, аж до чорної маґії та й теорії янсенізму, не кажучи вже про катарів) завжди буде вдень і вночі переслідувати церкву. Радикальній, дуалістській та маніхейській ідеї смерти вона протиставлятиме діялектику як свою інституційну теорію та знаряддя руйнації. Й на історичному шляху постане перемога церкви й діялектики (включно з "матеріялістичною" діялектикою). В цьому сенсі, Фройд глибоко пориває із християнською, західноевропейською метафізикою.
Дуальність життя і смерти найточніший свій вираз отримала в позиції Фройда, котру він виклав у праці "По той бік принципу втіхи". В "Незручностях цивілізації" дуальність завершується циклом одного лиш потягу до смерти. Тут Ерос виступає усього лиш кружним шляхом культури до смерти, котра все підпорядковує своїм цілям. Однак ця остатня версія аж ніяк не провадить на той бік дуальности, себто до діялектики, що має зворотній характер по відношенню до дуалізму. Адже діялектика існує лише як творче становлення, як Ерос, мета котрого полягає в "запровадженні дедалі більших єдностей, у злютовуванні й упорядкуванні енерґій". Потяг до смерти протиставляє цьому свої дві найголовніші характеристики:
І. Він призводить до розпаду сполучень, розв'язує енерґії, руйнує орґанічний дискурс Ероса, щоб повернути речі до стану неорґанічности, ungebunden, в певному сенсі, до утопії — на противагу артикульованим творчим топікам Ероса. Ентропія смерти, неґентропія Ероса.