====
*Расисзм базується на тій самій універсалістській точці зору, котра служить основою і для його противників, що виходять із еґалітарної моралі гуманізму. Одначе як і колишнє поняття душі, так і нинішні біолоґічні характеристики, на котрі спирається егалітарна мораль, — все це не більш об'єктивні й не менш довільні аргументи, ніж колір шкіри. Адже ці критерії все одно мають розрізняльний характер. На основі цих критеріїв (душі чи статі) можна, звичайно, запровадити еквівалентність Білий=Чорний, однак ця еквівалентність ще дужче вилучає все, що не має душі чи статі. Дикуни, котрі не гіпостазували ні душу, ні біолоґічний вид, визнавали своїми родичами землю, мертвих і звірів. Ми ж їх відкинули, керуючись нашими універсалістськими моральними принципами, нашим еґалітарним метагуманізмом, котрий, інтеґруючи неґрів на підставі білих критеріїв, фактично тільки розпросторює межі абстрактної соціяльности, соціяльности, що мислиться лише суто в правовому аспекті. Тут спостерігається так ж таки біла маґія расизму, що функціює на сьогодні і просто перефарбовує чорного в білий колір під знаком універсального.
**"Що дужче акцентують на людському характері божистої сутности, тим більшою здається дистанція, що відокремлює Бога від людини, тим дужче реліґійна, богословська рефлексія заперечує ідентичність і єдність людської й божистої сутности, тим сильніше принижується людське, що виступає об'єктом людської свідомости. Причина ось в чому: якщо все позитивне у визначенні божистої сутности зводиться лише до людського, то внаслідок цього й погляд на людину як об'єкт споглядання може бути тільки неґативний і людиноненависницький. Щоб збагатити Бога, людина повинна стати бідною і т.п." (Фоєрбах, "Сутність християнства").
В цьому тексті описано "загарбання", що притаманне універсалізації. Універсалізація Бога завжди пов'язана з вилученням, з обмеженням людського в його самобутності. Коли Бог починає бути схожим на людину, то людина взагалі перестає бути схожою ні на що. До того ж Фоєрбах у своїй боротьбі з реліґією не згадує про інше — про те, що універсалізація людини теж здійснюється за рахунок вилучення всіх інших (божевільних, дітей тощо) у їхній відмінності. Коли Людина починає бути схожою на Людину, то інші перестають бути схожі ні на що. Визначившись як універсальність, як ідеальна референція, Людське, так само, як і Бог, виступає у вигляді якоїсь нелюдської маячні. Ще більше замовчує Фоєрбах про те, що ця операція загарбання, внаслідок якої Бог відбирає в людини все й вона виступає всього лиш мертвим неґативом Бога, призводить до того, що вмирає сам Бог, поцілений відцентровою силою цієї інерції. Врешті, Людина теж гине від запроваджених нею розрізнень людського й не-людського (куди входить божевілля, дитинство, дикість).
====
Аналіз Фуко становить одну з найважливіших складових тієї справжньої історії культури, тієї Генеалоґії Дискримінації, де від початку ХІХ сторіччя вирішальне місце посідає праця і виробництво. Однак існує ще одне вилучення, котре передує всім іншим і носить ще радикальніший характер, ніж вилучення божевільних, дітей та нижчих рас, — це вилучення відбулося набагато раніше, воно служить взірцем для всіх інших і виступає самою основою "раціональности" нашої культури: це вилучення мертвих і смерти.
Від первісних суспільностей до новітніх суспільств іде незворотня еволюція: мертві потроху перестають існувати. Їх викидають поза межі символічної циркуляції групи. Це вже не повноцінні істоти, гідні партнери обміну, і їм дедалі більше дають це зрозуміти, розташовуючи далі й далі від групи живих, виганяючи з хатньої інтимности на цвинтар, що теж становить собою один з видів відокремлення, — попервах він розташований на сільському майдані чи в середмісті й виступає першим взірцем ґетта і прототипом усіх майбутніх ґетт, — відтак виштовхують далі й далі з центру до периферії, аж врешті викидають в нікуди, як це відбувається в нових містах чи в сучасних метрополіях, де для смерти вже нічого не передбачається ні в фізичному, ні в ментальному просторі. Навіть божевільні, злочинці, люди аномальної поведінки можуть знайти собі структурну нішу в новітньому суспільстві — і тільки функція смерти тут не програмується і не локалізується. По правді сказати, з нею вже не знають, що й робити. Адже сьогодні бути мертвим — ненормально, і це щось нове. Бути мертвим — це недопустима аномалія, і, з цього погляду, всі інші відхилення здаються дрібницями. Смерть — це переступ, щось таке, як невиліковне збочення. Для мертвих немає ні місця, ні часопростору, місце їхнього перебування невизначене, воно виштовхується в радикальну утопію — його навіть не обгороджують, а просто розпорошують.
Однак ми добре знаємо, що ж означає ця невизначеність локалізації: якщо заводу вже немає, значить, праця існує повсюдно, — якщо немає в'язниці, то ув'язнення й відокремлення повсюдно розпорошені в соціяльному часопросторі, — якщо немає притулку для божевільних, то це означає, що психолоґічний і терапевтичний контроль набув повсюдного й загального поширення, — якщо не існує школи, значить, всі соціяльні процеси просякнуті дисципліною і педаґоґічним вихованням, — якщо немає вже капіталу (і його марксистської критики), то це означає, що закон цінности перейшов у режим потойбічного самоврядування в усіх його формах тощо. Якщо ж не існує цвинтарів, то виходить, що їхню функцію перебрали новітні міста як такі — це мертві міста й міста смерти. І якщо операційна велика метрополія становить собою довершену форму всієї культури, значить, уся наша культура — це не що інше, як культура смерти (*).
====
*За нашого часу, коли великі багатоквартирні споруди скидаються на цвинтарі, самі цвинтарі цілком закономірно прибирають форми житлових споруд (Ніцца й інші міста). І навпаки, викликає справжнісіньке здивування той факт, що в американських метрополіях, а також подекуди й у Франції, традиційні цвинтарі становлять собою єдину зелену місцину й незаселений простір в ґетто. Про те, що простір для мерців є одним-єдиним у місті тереном, де кипить життя, чудово свідчить інверсія цінностей в сучасному некрополі. В Чикаґо на цвинтарях граються діти, гасають мотоциклісти, цілуються закохані. От якби знайшовся архітектор, що насмілився б на основі цієї реальности сучасного міського устрою накреслити місто, відштовхуючись од цвинтарів, пустищ і "заклятих" місцин! Щоправда, це була б смерть архітектури.