Так само сучасна грошова система мріє про золото і Gold Exchange Standard (золотий обмінний стандарт) як уявну стабілізацію і відродження паперових грошей. Адже вільна й нічим не обмежена спекуляція на утраті золотої референції — а це спостерігається сьогодні, — щомиті загрожує катастрофою: такою довільністю курсу і такою нечуваною інфляцією, що похитнеться й утратить всяку довіру сама інстанція грошей. В цьому секторі теж необхідне відродження через референцію, "критичне" відродження, аби фінансові обміни не сягали меж своєї нереальности, де вони самі себе зруйнували б.
====
Отож, не варто панікувати. В ту ж таки часину, коли здається, що ось-ось розвалиться інтенсивна мобілізація робочої сили, сама її етика, надходить матеріяльно-енерґетична криза, — і маскує воістину катастрофічну деструкцію кінцевости виробництва, підмінює його звичайними внутрішніми суперечностями (адже відомо, що система живе своїми суперечностями).
*
Існує ще й ілюзорне уявлення про те, ніби система капіталу на певному відрізку розширеного виробництва здійснює незворотний перехід від стратеґії дефіциту до стратеґії достатку. Сучасна криза свідчить, що ця стратеґія має обернений характер. Ілюзія виникла з наївної віри в реальність дефіциту чи в реальність достатку, а отже, з ілюзії про реальне протиставлення цих елементів. Тим часом, як ці два елементи просто альтернативні, і стратеґічна дефініція неокапіталізму полягає не в переході до фази достатку (як фази споживання, репресивної десублімації, сексуального вивільнення тощо), а до фази їх систематичного чергування, себто чергування дефіциту і достатку, — адже ці два елементи вже не мають референції, а отже, й антаґоністичної реальности, а значить, система може однаковим чином грати як на першому, так і на другому. Це завершальна стадія репродукування. В царині політики ця стадія досягається тоді, коли нейтралізується антаґонізм поміж лівими і правими й функції влади можуть грати на чергуванні перших і других.
Саме ця недермінованість елементів, ця нейтралізація діялектичної опозиції до простого структурного чергування продукує такий характерний ефект невпевнености в реальності кризи. Цей нестерпний ефект симулякра — він характерний для всього, що пов'язане із систематичним функціюванням коду, — всі намагаються заклинати в термінах змови. Криза нібито підстьобується "великим капіталом": ця гіпотеза видається рятівною, тому що вона відновлює реальну політико-економічну інстанцію і присутність якогось суб'єкта кризи (окультного суб'єкта), а отже, і якоїсь історичної істини. Жах симулякра відступив: краще вже що завгодно, навіть повсюдна економіко-політична фатальність капіталу, аби лиш була чітка істина, себто прибуток, експлуатація, краще вже ця економічна жорстокість капіталу, ніж визнання цієї ситуації, в котрій ми перебуваємо, ситуації, де все розігрується й переграється згідно з ефектом коду. Невизнання цієї "істини" світового панування, якщо у нього взагалі є якась істина, сумірне масштабам самої кризи, котра вперше розкриває це панування в усій його повноті.
Адже криза 1929 року була ще кризою капіталу, котра вимірювалася відсотками реінвестування, додатковою вартістю і прибутком, кризою (пере)продукування, що вимірювалася суспільними цільовими настановленнями споживання. І розв'язали цю кризу реґулюванням попиту через безнастанний обмін цільовими настановленнями поміж виробництвом і споживанням. Відтоді (остаточно це стало після Другої світової війни) перше і друге перестали бути протилежними і потенційно суперечливими полюсами. Водночас уся царина економіки разом із самою можливістю кризи утратила і внутрішню детермінованість. Вона існує лише як процес економічної симуляції у поєднанні з процесом репродукування, котрий повністю її поглинає (*).
====
*Звичайно, поміж структурним і ринковим законами цінности залишаються такі ж суперечності, які існували і в попередній фазі поміж ринковим законом і залишками докапіталістичних цінностей (останні й досі повністю ще не зникли). Так, абсолютне завдання системи полягає в контролі над смертю, адже вона бере участь у структурному позначанні життя, — але тут відбувається зіткнення з економічними імперативами, з традиційню лоґікою прибутку (величезна вартість тривалого лікування, догляду за хворими у шпиталях тощо). Внаслідок цього постає компроміс, якась абсурдна рівновага (вирішено встановити норму в 35% хворих лейкемією, життя котрих підтримуватимуть у клінічних умовах). Це підрахунок марґінальної вартости смерти. Всі, хто поза цією межею, будуть покинуті напризволяще. Економічний цинізм? Аж ніяк, — економіка якраз не дає системі дійти до краю своєї лоґіки, себто повністю закриває людям доступ до їхньої смерти.
Фактично відбувається гра поміж двома формами вартости, й усе визначається цією стратеґією подвоєння і кризи. Адже криза — це те, що начебто потребує розв'язання, тоді як насправді вона вже є цим розв'язанням.
====
Та чи існував коли-небудь реальний дефіцит, а отже, й реальність принципу економіки — щоб сьогодні можна було стверджувати, ніби дефіцит зникає і відіграє ролю всього лиш міту, та ще й альтернативного міту про достаток? Чи ж історично існувала споживча вартість дефіциту, а отже, й абсолютна доцільність економіки, про яку сьогодні кажуть, ніби вона зникла в циклі репродукування, витіснившись цілковитою гегемонією коду, регулюванню через код, — доцільність, котра заправляє нашим життям і нашою смертю? Можна сказати одне: задля свого відтворення (а вона завжди відтворює лише саму себе) економіка потребує діялектичної напруги між дефіцитом і достатком, — однак задля свого саморепродукування система сьогодні потребує всього-навсього мітичного оперування економікою.
*
Оскільки сфера економіки зазнала нейтралізації, мову можна вести в термінах політичної економії й виробництва. Економіка стає експліцитним дискурсом усього суспільства, вульґатою(*) будь-якого аналізу, та ще й переважно у своєму марксистському варіянті. Сьогодні всі ідеолоґи знайшли свою рідну мову в політичній економії. Всі соціолоґи, human scientists (**) тощо тяжіють до марксизму як референтного дискурсу. Навіть християни — і надто ж християни, звичайно. Це таке, немов би піднімається нова, божиста лівиця. Все зробилося "політичним" та "ідеолоґічним" завдяки тій же ж інтеґрації, котра не має берегів. Кримінальна хроніка стає політикою, спорт стає нею також, про мистецтво і казати немає чого: скрізь має рацію класова боротьба. Увесь прихований дискурс капіталу став очевидним, і повсюдно спостерігається радість з приводу цього визнання "істини".