====
Не лише платня/прибуток служить капіталу засобом, котрий змушує виробників пускати свої гроші в обіг і таким чином перетворюватися у справжніх продуцентів капіталу, — на ще глибшому рівні платня/статус робить їх отримувачами благ, в тому ж таки розумінні, що й сам капітал, котрий виступає отримувачем роботи. Кожен споживач використовує об'єкти споживання, зведені до функційного статусу виробництва послуг, на зразок того, як і сам капітал використовує робочу силу. Таким чином кожен інвестується глибинною ментальністю капіталу.
З іншого боку, від того часу, коли платня відривається від робочої сили, ніхто (крім професійних спілок) не заперечує проти необмежених, максималістських вимог оплати праці. Адже якщо "справедливу ціну" має певна кількість робочої сили, то консенус і ґлобальна причетність ціни вже не мають. Традиційні вимоги про підвищення платні були всього-навсього переговорами про умови життя виробників. А максималістські вимоги є скрайньою формою, за допомогою якої найманий працівник вивертає свій статус виробника, на який прирікає його заробітна платня. Це виклик. Найманий працівник хоче всього відразу. Таким чином він не тільки поглиблює економічну кризу системи, але й обертає проти неї ту ж таки тотальну політичну вимогу, яку вона йому нав'язує.
Максимальна платня за мінімальну працю — таке гасло трудівників. Ескалація вимог, політичним результатом якої міг би стати стрибок системи через верх, згідно з її ж власною логікою праці як обов'язкової присутности. Адже тепер наймані працівники здійснюють свої виступи не як виробники, а як не-виробники, цю ролю визнає за ними капітал, — і в процес вони втручаються вже не діялектичним, а катастрофічним чином.
Що менше потрібно працювать, то більше треба вимагати підвищення платні, оскільки ця мізерна зайнятість виступає знаком ще більшої абсурдности обов'язкового відвідування роботи. Ось він, "клас", чию сутність так змінив капітал: позбавлений навіть своєї експлуатації, використання в якості робочої сили, він вимагає не такої вже й високої ціни за цю відмову від виробництва, за втрату своєї ідентичности, за цю розпусту. За умов експлуатації він міг би вимагати тільки мінімуму. За умов декласованости він має право вимагати все (*). І найцікавіше, що на цій території капітал іде за ним слід у слід. Всі профспілки тільки те й роблять, що силкуються утовкмачити несвідомим найманим працівникам усвідомлення еквівалентности платні/праці, яку відмінив сам же ж капітал. Всі профспілки тільки тим і займаються, що спрямовують цей необмежений шантаж щодо підвищення платні в русло тверезих переговорів. Якби не було профспілок, то робітники вимагали б відразу 50, 100, 500% підвищення платні — і може, й добилися б цього! Приклади цьому є вже у Сполучених Штатах і в Японії (**).
====
*Інші паралельні форми максималістських вимог: однакова платня для всіх, боротьба проти кваліфікації — у всьому відчувається кінець поділу праці (як суспільного відношення) і кінець закону еквівалентности у площині, котра є засадничою для системи, площині, де заробітна платня еквівалентна робочій силі. Отож, усе це непрямим чином націлено на самісіньку форму політичної економії.
**Цей же феномен спостерігається і в недорозвинених країнах. Нема краю зростанню цін на сировину, одколи вони, вийшовши за межі економічної доцільности, стали знаком, запорукою прилучення до світового політичного порядку, до планетарного суспільства мирного співіснування, де недорозвинені країни силою соціялізуються під наглядом великих держав. Зростання цін у цьому випадку стає викликом не лише заможності західних країн, але й політичній системі мирного співіснування, пануванню одного світового політичного класу — і не має значення, капіталістичний він чи комуністичний.
Ще до енерґетичної війни араби висували традиційні робітничі вимоги — платити за нафту справедливу ціну. Нині їхні вимоги стають максимальні, необмежені, й їхній зміст змінився.
====
ГРОШІ
Гомолоґія, котру встановив Соссюр поміж працею і значеником, з одного боку, і платнею та позначником, з другого, становить собою щось на зразок матриці, з якої можна стартувати в будь-якому напрямку по всій площині політичної економії. Сьогодні вона підтверджується зворотним — відокремленням позначників од значеників, відокремленням платні від праці. Соссюр мав рацію: політична економія — це мова, і та ж сама зміна, котра вражає мовні знаки, внаслідок чого вони гублять свою референтність, вражає також і катеґорії політичної економії. Той же ж процес підтверджується і в інших двох напрямках:
І.Відрив виробництва від будь-якої суспільної референції чи доцільности — у цьому випадку воно входить у фазу зростання. І саме в цьому розумінні й потрібно тлумачити зростання, — не як прискорення, а як щось інше, котре направду позначає кінець виробництва. Виробництво характеризувалося значущим розривом поміж суто виробництвом і споживанням, яке мало відносно довільний і автономний характер. Але від певного моменту (маємо на оці кризу 1929 року, а надто кінець Другої світової війни), коли споживання стало буквально керованим, себто набрало потуги міту і заразом контрольованої змінної величини, ми увійшли до наступної фази, де ні виробництво, ні споживання не мають уже ні власних детермінацій, ні відповідних цілей, — а залучені обоє до циклу або такої собі спіралі чи сплетіння, котре і є економічним зростанням. Воно залишає далеко позаду традиційні соціяльні цілі виробництва і споживання. Воно виступає процесом саме по собі й саме для себе. Воно вже не спрямоване ні на потреби, ні на прибуток. Це не прискорення виробництва, — в структурному аспекті, це інфляція знаків виробництва, обмін місцями і втеча попереду всіх знаків, в тому числі, звичайно, і попереду грошового знака. Це стадія ракетних програм, "Конкорду", військових програм по всіх азимутах, розростання індустріяльного парку, облаштування соціяльних чи індивідуальних інфраструктур, програм навчання і повторного використання тощо. Мета одна: виробляти що завгодно, улягаючи примусові реінвестування за всяку ціну (й не зважати на відсоток додаткової вартости). Найвищим досягненням цього відновлювального планування слід вважати, либонь, проект боротьби з забрудненням довколишнього середовища, де вся "виробнича" система залучається до повторного використання з метою ліквідації своїх же ж відходів — величезне рівняння з нульовим результатом — не зовсім і нульовим, щоправда, оскільки разом з "діялектикою" забруднення/антизабруднення починає вимальовуватися і надія на нескінченне зростання економіки.