Провідною ниткою тут може слугувати фройдівський аналіз дотепу, бо в інших працях Фройда більш ніде не зустрічається теоретичне розрізнення поміж власне симптоматичною площиною і площиною твору, себто "художньої творчости" (концепт "сублімації", як відомо, відзначається нечіткістю і спадковим ідеалізмом). Це вже важливо: адже якщо вірші не є ні ляпсусом, ні навіть дотепом, то виходить, що для їх пояснення в теорії підсвідомого чогось бракує.
На противагу Соссюрові, котрий не ставив перед собою питання, з чого ж постає поетична втіха, і взагалі не замислювався над причиною чи цільовою причинністю того, про що він писав, фройдівський аналіз має функційний характер, це не що інше, як теорія втіхи. Праця над позначником тут ввесь час співвідноситься з втіленням бажання. І ця теорія втіхи має економічний характер. Witz, себто дотеп, змагає до мети висловлювання швидше, навпрямки, через коротке замикання, і мовить він про такі речі, "вивільнює" такі значення, котрі в інших випадках могли б виголошуватися лише ціною значної інтелектуальної напруги свідомости, — цей психічно-дистанційний еліпс і є джерелом утіхи. Можна висловитися й інкаше: знімаючи цензуру, обходячи її манівцями, дотеп "вивільняє" потуги, пов'язані з супер-еґо і процесом витіснення. "Розкріпачення" афектів, дезінвестування під— або досвідомих уявлень, дезінвестування психічної інстанції витіснення, — так чи інакше, а тут утіха постає із певного залишку, із приросту, із певної кількости розрізняльної потуги, котра надходить у розпорядження рецепієнта через операцію Witz.
В цьому сенсі, стислість, повторне використання в різних модальностях того самого матеріялу є засадничими характеристиками дотепу, й це знову ж таки економія зусиль — на базі одного позначника створюється значення з багатьма рівнями, з мінімуму позначника вичавлюється максимум значень (часом навіть і суперечливих). Було б зайвим проводити аналоґії із поетичним режимом: повторне використання того ж самого матеріялу викликає асоціяції з соссюрівською анаґрамою і парністю, необхідним обмеженням корпусу і тим "максимумом енерґії знаків", про що писав Ніцше. Фройд теж говорить про поета, що "поліфонічне оркестрування дає йому змогу виробляти повідомлення у трьох планах, себто в плані ясної свідомости, підсвідомому плані й несвідомому". І скрізь тут відбувається "економія" енерґії порівняно з ординарною системою розподілу інвестицій. В силовому поліґоні, яким є психічний апарат, втіха виступає рівнодійною зразка "навпростець" чи, радше, рівнодійною поперечности дотепу, котра, по діяґоналі перетинаючи різні пласти психічного апарату, досягає своєї мети з меншими витратами і навіть осягає без особливих зусиль непередбачувані цілі, а отже, залишає якийсь енерґетичний приріст, "премію" у вигляді втіхи, "бенефіс" у вигляді задоволення.
Цей енерґетичний розрахунок пахне ароматом капіталу, ароматом економіки накопичення (Фройд постійно використовує цей термін), де втіха постає лише внаслідок операції віднімання, за нестачею, з певного залишку інвестування або з надлишку, але в жодному разі не з надміру, — це знову ж таки означало б, що вона постає геть ні з чого: зі зворотнього процесу витрачання, з відміни енерґій і цільових настановлень. Слід зазначити, що ми не говоримо про "роботу", навіть і не про "позначник", тому що у Фройда цей рівень не стоїть на першому місці. Його лібідова економіка базується на існуванні підсвідомих змістів (афектів та уявлень), на їхньому витісненні й від-творенні витісненого, на розрахунку інвестувань, котрий реґулює це продукування задля рівноваги (розв'язання напруг), на пов'язуванні/розв'язуванні енерґій. Фройдівська втіха утворюється і характеризується в термінах сил і кількости потуги. В дотепі чи в маренні гра позначників ніколи не виступає сама по собі артикуляцією втіхи: вона всього лиш торує дорогу для фантазматичних або витіснених змістів. Це "медія", що ніколи сама по собі ніколи не стане "повідомленням", оскільки потрібно щось таке, як бажання, — звичайно, в межах строго топічної чи економічної теорії, — котре могло б говорити її голосом, якесь мовне "воно". Гра позначника є всього лиш розмитим контуром бажання. Саме тут, доокруж цього "способу виробництва" підсвідомого (і способу його репрезентації) і ставиться вся проблема лібідової економіки та її критики, причому під кутом утіхи, що не має нічого спільного з економікою.
У "Психопатолоґії повсякденного життя" Фройд пише про ляпсус: "Бажання читача спотворює текст, воно вносить у нього те, чим він цікавиться і переймається... При цьому достатньо, аби поміж словом тексту і словом, що ставиться на його місце, існувала подібність, котру читач міг би трансформувати в тому сенсі, котрого він бажає". Тут ідеться про латентний, витіснений зміст, що чекає нагоди виявити себе і "використовує" будь-який виверт, шпарку, слабкі місця в лоґічному дискурсі, щоб вирватися назовні. На рівні дискурсу це те самісіньке, що відбувається на рівні тіла у концепті кріплення: бажання "використовує" задоволення фізіолоґічної потреби, щоб лібідно інвестувати ту чи ту зону тіла, — воно спрямовує просту функцію (орґанічну лоґіку) в напрямку виконання бажання. Так, але річ якраз у тому, що членування потреби й бажання так і не з'ясовано. Поміж двома частинами процесу, — детермінованим утіленням функції і недетермінованим (що стосується об'єкта) втіленням потягу, — котрі всього лиш поставлено в отакій формі, концепт кріплення існує всього лиш як перехідний концепт, котрий геть нічого не скріплює. Лібідова економіка тут потерпає від того ж самого "колажу", що й звичайна економіка, яка має справу з концептом потреби: поміж суб'єктом і об'єктом існує "потреба", — а поміж потребою і бажанням існує "кріплення" (те ж саме й у лінґвістичній економіці: поміж позначником і значеником або поміж знаком і світом існує або ж не існує "мотивація"). Всі ці колажі відзначаються скромним чаром наукової нерозв'язности: якщо артикуляція неможлива, то це через те, що кепсько підібрано елементи, нестійкою є сама їхня позиція. Немає сумніву, що автономізація бажання по відношенню до потреби, позначника по відношенню до значеника, суб'єкта по відношенню до об'єкта в чомусь і є науковим ефектом. Однак економікам, що звідціля випливають, доводиться нелегко, вони не можуть відмовитися від реґулярних опозицій, котрими вони живуть, — бажання/потреба, підсвідоме/ свідоме, первинний процес/вторинний процес... Та й чи не становить собою сам принцип задоволення не що інше як принцип реальности психоаналізу?