Симон-різник

Страница 6 из 9

Димаров Анатолий

Коли ж перебралися через Дніпро і по обидва боки потягнулась Дарниця, Симон знову подумав про Басю й дітей, до яких було рукою подати: не далі як за п’ять кілометрів лежала Троєщина. Він наздогнав свого командира, тепер уже старшого сержанта, бо всіх лейтенантів, яких до них посилали, встигло повбивати, й попросився одпустить його на кілька годин.

— Я тільки туди й назад.

— Куди "назад"? — сердито перепитав сержант.— Не бачиш, що робиться?

Симон і без сержантових слів бачив, що довкола коїлось. Тому більше й не пробував умовити командира.

Так він і пройшов мимо рідного дому, не знаючи, лишилася там Бася з синами чи не лишилася. Так і йшов цілу ніч, що тривожно світила ракетами і позаду, і справа, і зліва, обтікаючи їх з усіх боків, гула літаками чужими над головами, гримала далеко попереду і світила там пожежами. Так він і йшов до самого ранку, тримаючись за лафет, то поринаючи в коротку дрімоту, то злякано виринаючи з неї, щоб не впасти під колеса своєї ж гармати. Так і йшов до того часу, поки попав у полон.

Вони саме вибралися з лісу, що налягав з обох боків на дорогу, лісу, де за кожним деревом чатувала їх небезпека, де ворог міг непомітно підкрастися і вдарити впритул тим нещадним кинджальним вогнем, що не лишає жодних надій на порятунок... Вони вийшли з темного лісу, що неохоче розлучався з пітьмою, в таке широке, таке просторе, таке світле поле, що кожному аж дихнулося легше, кожен аж замарширував веселіше назустріч такому погожому ранкові, що на мить аж здалося: війна лишилась далеко позаду і всі бої, всі рани й смергі, вся втома нелюдська, коли вже байдуже — жити чи вмерти, теж лишились далеко позаду... Коли кожному здалося на мить, що найстрашніше минулося, бо не могло ж воно, оте найстрашніше, вічно тривати, мусив же і йому бути кінець, мусило ж врешті-решт повернути на краще, саме тут, серед поля оцього чи в крайньому разі отам, трохи попереду, за отими хатами, що струмували до самого неб& мирними, ще довоєнного взірця димами.

*— Підтягнись! Підтягнись! — весело прокотилась команда, і повеселілі бійці, позбуваючись решток дрімоти, загомоніли один до одного, полізли за тютюном, щоб зладнати цигарку. Навіть два трактори їхні загули якось бадьоріше і швидше покотили гармати. І коли до перших хат, таких "привітних і мирних, лишалося метрів двісті, не більше, їм назустріч ударив вогонь.

Це був той самий кинджальний вогонь, якого вони найбільше боялись.

За ревом тракторів Симон не почув перших пострілів. Тільки старший сержант, який не одпустив його додому, враз зламався і впав, а боєць, який ішов поруч із Симоном, вхопившись за груди, теж став осідати на землю. А потім рвонуло, ударило, блиснуло в очі таким болем нестерпним, що Симон ойкнув і затулив очі руками. А коли відвів руки, то трактор, який тягнув їхню гармату, горів, весь охоплений вогнем, а чорні фігурки людей розбігалися геть до дороги.

Симон теж метнувсь од гармати, перечепившись, покотився в кювет. На нього одразу ж хтось упав, бризнув гарячою кров’ю на шию, на потилицю, руки — Симон виборсався з-під непорушного тіла, пригинаючись, побіг просто в поле. Свистіло, тьохкало, гахкало, прошивало і рвало повітря, попереду, ліворуч, праворуч густо бігли бійці, і багато з них падало, щоб уже не підвестись,— Симон біг з усієї сили, біг прямо до лісу, який ще недавно здавався чужим і ворожим, а тепер обіцяв порятунок. Біг так, як ще ніколи не бігав. Наввипередки з осколками й кулями.

Стрілянина так само зненацька вщухла, як і почалася. І як тільки стихло, так одразу ж назустріч Симонові, назустріч бійцям, що бігли праворуч, ліворуч од нього, з лісу, який уже був поруч, з-за крайніх дерев густо висипали солдати в чужих мундирах.

Оточенців виловлювали по всьому полю, зганяли до крайніх хат. По одному, по два, по троє. Час від часу спалахувала стрілянина, та одразу ж і згасала під короткими й злими автоматними чергами. Симона перейняв молодик у розстебнутому, із закачаними по лікоть рукавами мундирі, з пілоткою за поясом, з автоматом в руках. Світле волосся, світлі вії довкола світлих, якихось аж бездушних очей.

— Вахн хінлегн! — сердито закричав молодик, тикаючи цівкою автомата Симонові в груди.— Вахн хінлегн!

Симон врешті-решт зрозумів, чого добивається німець. Зняв з-за плечей карабін, кинув на землю. '

Тоді німець обійшов його, наче скелю, штовхнув тим же дулом у спину:

— Ком!

І погнав до села.

Тут уже стояв похмурий гурт полонених. Усі були такі приголомшені, наче кожному не вірилося в те, що з ним сталося. Той посміхався криво, той втупився поглядом у землю, а той, перебільшено кривлячись, приколисував поранену руку. "Ви бачите, що зі мною? Бачите?" — говорив весь його вигляд.

Трохи осторонь гурту незалежно і гордо стояв ще один військовий у командирському одязі. Мав по шпалі в чорних петлицях. На всю щоку чорнів неправдоподібний синяк, і з тієї чорнизни моторошним блиском горіло єдине око. Друге витікало з закривавленої очниці. Командир стояв босий, НІМЦІ ВСТИГЛИ ЗНЯТИ З НЬОГО чоботи.

А по всьому полю, скільки бачило око, брели й брели поодинокі постаті наших бійців, супроводжувані німцями...

Не встиг Симон підійти до гурту, як його відразу ж оточили німецькі солдати. Вони з подивом роздивлялись велета в цивільному, що невідомо яким робом затесався серед військових.

— Юде?

— А ти що, не впізнав? Стопроцентний єврей!

— А чого він такий величезний? Ви подивіться на його ноги!

— Колосальний євірей! Його треба з гармати розстрілювати.

— Розстріляти завжди встигнемо. Це, може, якийсь великий їхній начальник. Треба його допитати.

— Він був при зброї.

— Ну от, бачите! Його треба допитати. Хто знає російську мову?

— Отто Бауер.

— Де Бауер? Гукніть-но Бауера!

— Бауер щойно загинув. Його застрелив отой одноокий.

— Російська свиня! Він дорого нам за це заплатить!

Симон, хоч і не знав німецької, розумів, що мова йшла

про нього. Не второпав тільки того, що, коли б не цивільний одяг на ньому, його б розстріляли на місці. А так замість нього розстріляли отого капітана. Відвели трохи набік і прошили автоматною чергою.

— Комісар,— пояснили полоненим.— Юде комісар.— Хоч капітан явно не був євреєм.