(поема)
ВIКТОРУ КIБЕНКУ
МИКОЛI ВАIЦУКУ
ВАСИЛЮ IГНАТЕНКУ
МИКОЛI ТИТЕНКУ
ВОЛОДИМИРУ ТИЩУРI
ВОЛОДИМИРУ ПРАВИКУ
(Мов з козацького реєстру,
Чи не правда?)...
І всi шестеро — пожежники,
Тiльки сьомий,
ВОЛОДИМИР ШЕВЧЕНКО, —
Кiнорежисер…
Де ви тепер,
Матерiв своїх дiти,
Колисаєте сон?
…Вдарило в очi свiтло,
Яснiше тисячi сонць
1
Струсонуло цiлим свiтом.
В Страхолiссi перед свiтом
Брязнув дуб тисячолiтнiй —
Охнула земля.
Тiльки — пилу мертва хмарка,
Та ще крук зловтiшне каркнув:
— От i всi кiнцi,
Хлопцi-молодцi!
Самоїли дух i тiло,
доки й корiнь переїли! — І регоче, гад.
Аж мороз — до п'ят.
Дзьоб нацiливши, мов жерло,
Карка: — Ну, нарештi зжерли —
Та не просто дуб
На криничний зруб,
А тисячолiтнiй символ,
Пiд яким щодня мiсили
Для дiтей казки:
"Ми, бач, козаки!"
А тепер вже дiло часу —
Розжувать i стовбур в масу,
Щоб i знак погиб,
І — вперед, углиб:
Позаяк струбили жертву,
Саме час наспiв
Одне одного дожерти
Під застольний спiв.
Слава Богу зуби добрi
(Як-не-як, а й корiнь дроблять):
На здоровля — їж,
Тiльки чимскорiш,
Щоб, дивися, кляте плем'я
Не взялося їсти землю...
І регоче, гад,
Аж мороз — до п'ят.
— Дай-но, — карка, — свiте, сили
Дожувать їм врештi символ
І себе самих — без солi,
Щоб земля їх не носила.
Порятуй нас, доле,
Вiд цiєї поторочi,
Хай самих себе поточать
Шашiллю до пiр'я,
Щоб на цьому свiтi
Хоч зостались звiрi!
Я кажу йому:
— Чи так же
Завинився рiд наш, враже!
Люди ж ми таки.
Ну... не козаки,
Але щось i ми робили,
А не тiльки пхали рило
До масних корит.
Щось i ми намудрували
А поглянь: летить
За космiчнi перевали
Син землi.
Живий.
Не робот!
Вiн же, гад, поляскав чобiт,
В зуби —
Сигарету.
Рiже:
— В космос чи до чорта,
Тiльки — чимскорiше, щоби
Вас змело з планети,
Як страшнi хвороби!
Вашi чола розпад мiтить,
Ви себе як бiовид
Вичерпали з тої митi,
Коли в генах,
як бандити,
Скальпелем лишили слiд.
Коли гуси ("гуси бiлi-i-i!")
Спритний геноiнженер
Перевiв з краси
в дебiлiв, —
I поперли в свiт наш бiлий
Ордн тлустих ненажер,
Коли ти в зерно природи
Увiгнав по лiкоть шприц,
Щоб нагодувать народи
Хлiбом збочених пшениць.
Що ж, возрадуйся тепер:
М'ясо
з вилупкiв дебелих,
Хлiб iз хворого зерна
Доти їли,
що в дебiлiв
З'їхали самi сповна.
— Ну, кажу — так це знедавна:
Гени, коди, ДНК...
А ранiш велося справно,
Вiд природного струмка.
— Що?! — Вiн з подиву аж звився. —
Та на всiх дiлах i мислях
Ваших —
озирнись!
Ще задовго до потопу
Знак гадючий
мiзантропа
Кiльцями повивсь!
Хочеш глянуть в ретро? На! Знiмаю ретуш.
2
На вилах — вола.
На хрестi — Христа.
Гуса Яна—
На майданi…
То куди вже далi, пане?!
Бабця вироста
Нишком з-пiд хреста.
Пiдкида хмизку в багатгя...
О Пречиста Дiво-Мати —
Простота ж свята!
Хоче прислужитись Яну:
Пiдсуває п'ятипало
(Бач, i руцi не вiдпали!)
Та ворушить хмиз...
Що ж ти очi вниз?!
Це ж твоя — людська! — подоба,
А не сатанинська проба:
Бiс тут нi при чiм.
О, береш в прицiл
Знову Понтiя Пiлата!
Але ж Понтiй теж, сказати б,
Твiй по кровi брат!
І регоче, гад,
Аж мороз — до п'ят.
— Гей, — почав я грiзно, — круче,
Щось ти взяв занадто круто, —
Та й затнувсь, бо власнi пальцi —
Достеменно як у бабцi
Звiдти... з-за хреста.
Зцiпило уста.
А вiн маже,
Сила вража:
— Бачу не дiйшло.
Може, щоб велось яснiше.
Перекинемось на вiршi?
Згода?
Почали:
"Великоднiй дощ
тротуаром шов-
ковая зелена
ярилась з-пiд землi.
Це Христос воскрес
мертвих воскресити...
Гарно вишито, панотче?
Тiльки ж чом боян примовчав,
Як воскреслi пiд хрестом
Воскресителя Iсуса
Прибивали в тiлi й дусi
До грiхiв своїх,
як брусiв,
Щовеликдень молотком?!
Щоб на свята Великоднi
Вiдмоливши всенародно
Крашанку Христову,
Согрiшити знову...
Отакi дiла,
Мосцiпане:
На вилах — вола.
На хрестi — Христа.
Гуса Яна —
На майданi...
Далi нiкуди, миряни:
Ваше плем'я окаянне
Виродилося в нiнащо,
Бо коли своє, найкраще,
Палить, аж сопе,
І на себе, в ямi сидя,
Землю з червами i гиддю
Весело гребе,
То, вважай, у бiовидi
Вижило себе.
Прожило себе!
А рекли ж "Вiнець!"
Щоб на вас правець!
Ще й заглавними аршинно
Величалися:
"ЛЮДИНА!"
Теж менi святi
Браття во Христi!
Та у кожнiм з вас змiїна,
Схована пiд одежину
Била в три хвости
Ще у сповитку —
Загнаний в кутку:
— Гей, — кричу я, — ти
Переходиш мiру, враже!
Не вичорнюй менi в сажi
Золотi слова:
"Шовковая, зелена..."
Певно, що — трава.
— А по тiй травi, —
Кряче вiн менi, —
iз дiрою в головi
Пiд обрiзом у прицiлi
Тягнуть голову артiлi...
Ех, дiла землi!
А по тiй травi
За дiла кривi
На вiдплату в повну мiру
Пiвсела везуть в сибiри
Да по тiй травi,
Все по тiй травi...
— Постривай, — кажу, —
Це ж покiль межу
Ми гуртом не розсотали,
Та коли б не... (що си стало
З пам'яттю?) Коли б не той...
З прiзвищем iз сталi.
Вiн же — в регiт, гад,
Аж мороз — до п'ят:
— Он завiв куди?!
Лiпше ти зажди
Та скажи на ласку й милiсть,
Чи не ви тодi,
Колiнкуючи, молились:
"Батъку Сталiне, веди нас
(Себто весь народ)
До нових висот!"