З тою думкою я опинилася знову в темряві, на дошці, з ряденця крапало, волосся мокре було... Як тут страшно...
Бульки летіли, я йшла, настрій зовсім зіпсувався, хоч би необережно не хапнути ту годину, де мені страшно болить живіт від місячних, або ту, коли я в мережі познайомилась із чувачком зі Львова, зі смішним іменем Артур. Краще б я перед тим ноги-руки собі поламала, і до клавіш не торкалась,
Ухиляючись від бульбашок, хитаючись на дошці, боючись ступити з неї на землю, бо ну його – з Наташкою сваритися ще, я таки не вбереглась і хапнула бульку, переливчасту і золотисту, але було в ній зовсім не приємне.
Я опинилася в горах, унизу шумів стрімкий потік.
Мене привели туди із зав’язаними очима. До того – везли машиною. Назад – очей уже не зав’язували, але я, втомлена і перелякана, заснула, нічого не бачила. Так що й не згадаю, де то було. Хіба хтось із богів помре, тоді прийду сама, як повноправна богиня… Тоді знатиму хоч, де це. Тільки щось вони не збираються помирати.
Мені тоді було дванадцять років.
Того літа поїхала в табір, у Карпати. Півкласу їхало. Навіть дві наші вчительки. Ну і мене батьки послали.
І добре мені було так, що страх. Повний набір відповідної романтики – смерічки, гуцули, гори, тумани, овечки, "а отам іще лежить сніг!", замки здалеку і цілюща вода з джерела. Потім іще багато років сідали і згадували, як траплялось, що не приходила яка-небуть вчителька на свій урок. Як було класно!
Ненавиділа ті розмови!
Бо моє "класно" закінчилось отоді, серед ночі, як мене збудили і сказали йти. Зі мною ще спали п’ятеро дівчат на залізних ліжечках у тій кімнаті, схожій на лікарняну палату. Жодна і не поворухнулася. Весь корпус табору наче вимер, ніхто не чув, як ми пішли. Не почув, і як повернулися.
Їх було шість. Закутані в якісь мішки. Не розбереш віку, не розбереш статі. Вони шептали мені здушеними голосами, щоб ішла за ними, щоб не боялася, що так треба. Я так боялася, що аж трохи впісялась. І не кричала, з переляку. Зав’язали мені очі, посадили в автомобіль. І поїхали. Автомобіль був – поганий бобік, я підскакувала і клацала зубами на всіх вибоїнах, а дорога була дуже поганою.
Коли нарешті зняли пов’язку – я гірко плакала і не могла зупинитися. Було темно. Місяць, гори, внизу шуміла вода. Там, куди вони мене привели, вже горів вогонь, поруч лежали ножі, в’язка очерету і купа мокрої глини.
Люди, що нас чекали, побалакали з тими, які мене привезли, і спустилися кудись униз. Розмовляли всі вони дуже тихо, часто вставляли невідомі слова. Я не могла зрозуміти, про що говорили. Ті, що прийшли, розв’язали очерет і з глини стали щось ліпити. Тепер я побачила, що то були п’ять старих чоловіків, дуже старих, древніх, і одна жінка, теж сива.
Один із них, у якого під плащем із мішковини був спортивний костюм, сів біля мене і взявся питати, як мене звати, як звати батьків, де я живу, де вчуся, які предмети в школі люблю, з ким сиджу за партою – таке різне, що він і без мене знав. Сказав, що вони тут усі хороші, ніхто не образить мене, щоб я не боялася, назвав імена, тикаючи пальцем: це Енліль, це Шамаш, це Нінурта, це Ану, це Ерешкігаль, а сам він – Енкі. Без усякої надії, що я ті імена запам’ятаю.
Тут хтось із тих, що пішли вниз, піднявся, не підходячи близько, крикнув із темряви:
"Вона вже вмирає! Дівчинка готова?"
"Готова-готова! – заметушився Енкі. – Зараз і почнемо".
Мене стали роздягати, я заверещала, Енкі дав мені якоїсь солодкої водички, тримаючи мене за волосся на потилиці, примусив випити. Я дуже ревіла. Після тої водички – провал.
Потім... із мене знімали шматки глини, здається, мене обліпили тою глиною, так, що вийшла якась статуя, а як глина затвердла — розбили. Я ще не могла ворушити ногами-руками, але вже прокидалася. Було холодно, туман, вогнище не горіло. Все тіло боліло, і його брали корчі, горло дерло так, ніби я довго і голосно кричала, очі пекли. Я поворушила ногами-руками, вони були, як не мої.
Викрадачі мої перекидалися між собою словами, але я нічого не розуміла. Енкі побачив, що вже не сплю, і привітав дуже радісно, назвав Інанною...
Я про ту годину нікому не розказувала, тільки своїй дитячій подружці – Ніні, але в неї очі стали, як блюдця:
"Тебе ж крали інопланетяни! Точно! Точно, кажу тобі!"
То я й мовчала, більше нікому не казала, трохи сподіваючись, що мені все наснилося.
Але десь у тих бульбашках плаває, летить і світиться ще одна препогана година мого життя, через два роки, яка таки довела, що все відбулося насправді.
В тій годині – початок березня.
Тоді було в хаті тихо і дуже тепло... а хата стара-стара. Низькі стелі, одна кімната, плита в кутку, яку топлять дровами. На підвіконнях маленьких вікон – у ящиках пробиваються із землі помідори на розсаду. Папуга в клітці їсть насіння і поцокує, як годинник. Дерев’яний стіл, без скатертини, яєчня з салом – на столі, в сковорідці. За вікном – чорно-синя хмара. Господиня каже:
"Буде сніг!"
Господиня зітхає. Похмурий чоловік, що мене сюди привіз, їсть яєчню старою алюмінієвою виделкою з погнутими зубцями. В хаті, біля стіни, на дивані, сидять ще двоє. Я їх не роздивилася, як заходила – темнувато. Всі мовчать, той, що привіз мене, їсть, плямкає і сопе. Яєчня з салом пахне. Ще пахне земля, папужчина клітка, і плита пахне – сажею і димом. Сидять. Чекають когось. Я дуже боюся. Мені тоді – чотирнадцять.
Господиня хати – Ерешкігаль – старенька бабуся, пов’язана хусткою, володарка шумерського підземного царства мертвих, яка ще, слава Богу, ніколи в тому царстві не бувала, повернувшись із двору вдесяте, повільно знімала фуфаєчку, вішала її, погладжуючи рукава.
"Вже їдуть, – сказала, – Володіним москвичем".
Ерешкігаль ніколи не називала богів старими шумерськими іменами – не могла вимовити, напевне. В неї була дочка і внуки – отже, жити їй ще було довго-довго, поки не вмре останній із нащадків, а він ще навіть не родився.
Енкі хрюкнув, швидше запихаючи яєчню, великим шматком домашнього хліба промокаючи прозорий, золотистий, гарячий смалець на сковороді. І глипнув на мене, підбадьорливо підморгуючи. Енкі, колишній Іван Богун, козацький ватажок, був моїм далеким предком. Не знаю, з яких прапрапрадідів.