(З дорожніх заміток)
Коні ледві тюпали, потомилися вельми; таки й не диво: не попасаючи, та ще в саму спеку, пробігли ми верстов з п'ятдесят.
— Треба спочити! — каже до мене Павло, візниця мій.
— Ще й як треба, та де ж би його стати на попас? Коли б де трапилася криниця чи інша вода, так під вербою в холодку... До села ще далеко.
— Де там тепер під вербою станеш! Аби коняка ступила на обніжок, зараз якась собака і присікається: "спаш" зараз, і плати, не відкараскаєшся! Тепер... І господи! Ой, ой! Як сутужно стало! Кожне в усі очі так і зирить, щоб і воробей на його землю не сів... Вольної землі і на ступінь ніде нема...
Павло мій — людина, очевидно, говірка; ще очевидніше, що земля та спаші вельми печуть йому в грудях. Тим-то він, не зважаючи, що я замовк, говорив далі:
— Чи далеко-то те уремя, ну, нехай років з двадцять чи двадцять п'ять, що було людям лсити по-божому, по-людськи, а се стало чисто, по-чортячому. То, було, їдеш, коні потомляться, станеш де над облогом, попасуться вони залюбки, і ніхто тобі нічого, бо за старих людей так було: яка нива облогує, та скотину подорожнього годує... А тепер глянь-теся: не то на стерні спаш, а й на толоці, і на свілгій ролі спаш! От-от долсивемо, що й на вулиці буде спаш! Курей доведеться на приколень брать, а то й вони на смітнику спашу нароблять...
Тим часом починало вечоріти. Сонечко збиралося на спочин; по небу тихесенько плили великі куделі золотистої та рожевої бавовни. Навкруги безкраїм килимом зеленим розіслалася по обидва боки дороги озимина; жито саме красувалося і віддавало свіжими пахощами. Колоски стояли нерухомо: на небі, в повітрі, на нивах стояла тиша... Ніде нічогісінько не було такого, щоб хоч на крихітку нагадувало мені ту гуркотню мого любого Києва, якої я спекався сьогодні ранком. Навкруги, кажу, тихо-претихо, але се тиша не порожнечі, не пустки, не могилок, ні, се ;иша того... Ну, хоч "спокійного" лсиття, що в поті чола заробляє, працює і зрощує про нас хліб, без котрого і ми попухли б...
І кому ж тут зрушати тишу? Тут сама тільки природа, свіжа, запашна, напоєна літніми чарами вечоровими; вона дише лситтям, вона свідома своєї могутньої сили та потужності... А хто сього свідомий — нащо тому зрушати тишу?..
Замаячило село... Он і млин, он і верби, он і біленькі хатки... Вулиця не широка, хатки не високі, інде димарі чор-. ні, інде є й цегляні, поваплені... Злиднів не знати, хоча й достатки в вічі не кидаються... Взагалі село сіреньке. Людей щось не дуже на вулиці, тільки дітвора скрізь купками під брамами... Кожне стрічне здіймає шапку; дітвора і жіноцтво низенько кланяються, немов кого давно знайомого вітають... Тим часом я зроду вперше в сьому селі... Ба! Се так земський начальник наказав "бути ввічливими і кланятися кожному, хто їде з дзвоником або хоч і без дзвоника, та в ... екіпали..."
— Де тут у вас заїзд? — спитав Павло одного стрічного чоловіка.
— В нашому селі заїзду нема!
— А де ж би нам коней погодувати та й самим підночувати?
— Де ж би вам? Хіба до попа...
— До попа нам не рука...
— А сіно у вас є?
— Овес є, а сіна наомаль, треба купити.
— Ледві чи купите де: старе вигодували, а нового ще не накосили.
— Та хто ж тут у вас заможніший хазяїн, щоб пустив нас підночувати?
— Хазяїн ніякий вас не пустить. У нас сього не можна, заборонено приймати невідомих проїжджих, а коли у вас пашпорти є, так привертайте до збірні, там і писар живе, сторож вам і самовара дасть, може, й сіна де оберемок розживеться.
Ми так і вчинили.
Збірня — громадська хата, доволі просторна, з малесенькою кімнаткою для начальства, на другій половині хата задля писаря і задля сторожа.
Ледві ми підвернули до збірні, як з дверей прожогом вибіг до нас високий, худорлявий, пристаркуватий, бо вже попелястий чоловік. Він випрямився по-солдатськи і скороговір-кою заторохтів:
— Здравія желаєм вашому видокородію! Чим прикажете служити?
Я відповів і довідався від свого розмовника, що ні писаря, ні сторожа нема; писар поїхав до земського, а сторож лежить недужий. Він, розмовник мій, "тутешній сікутор", і збірня тепер у нього на руках. Він поблагословив нас в добрий час підночувати, подав в кімнатку світла, взявся наставити самовар і "мигом справити все інше, що потребується".
"Що воно таке "сікутор"? — думав я собі, ходячи по збірні.— Чи се така посада, чи яке нове "почетное звание"?" Вік прожив, а ніколи не чув, щоб по селах були такі посади. Знаю, по великих містах є такі урядові посади, от, наприклад, і в університеті, і в "губернському правленії", і по інших — посади екзекуторів; але ж щоб по селах... Та ще й те: сікутор — чи се ж те саме, що екзекутор? Певно, що ні! Мене вельми зацікавило... Розпитаю...
Я вийшов на рундук. Тут ні духу живого. Павло з кіньми поравсь у дворі під повіткою. Небо, замість ясної блакиті, було покрите темними хмарами, блискавка прорізувала хмари, гуркотів недалеко грім, потім усе затихло, хмара ще більш почорніла і пустила густий, ливний дощ. Мигнула блискавка, страшенно затріщав грім над хатою і посипався буйний град... За кілька хвилин град перестав; хмара розкололася надвоє, і з блакитної щілини цілим рожевим снопом розсипалася блискавка, а за нею знов затріщав грім... Я швидше в хату... Слідом за мною сікутор приніс самовар і, улаштувавши посуду, потрібну до чаю, одійшов трохи от столу, ви-прямився і мовив:
— Нє будєт лі іщо какого приказу?
Я прохав покликати Павла до чаю. Павло прийшов і мовив, що він до чаю непризвичаєний.
— Надворі,— каже,— і без того душно... От, коли ласка, чарочку сухої водиці, так би добре, щоб не так очі під дощ злипалися.
Сікутор охоче збігав у монополію і приніс сухої водиці Чарка, друга — і сікутор трохи-потрохи розповів мені усе, що цікавило мене.
Родом сікутор лопацон з північно-західної околиці Мглин-ського повіту, безбатченко, ні роду, ні племені не мав. З доброї волі і охоти сам упросився, щоб його віддали в солдати; вірою і правдою прослужив п'ятнадцять років богу і государю. Вернувшись до рідного села, став був у пана "пуд калакул", себто за сторожа. В "калакул" він повинен був дзвонить тричі щодня: на снідання, на обід і на вечерю, а вночі "під перших п'ятухов до світу клепати", ходячи "і коло камур", і коло дворця (будинку), і коло контори, і поскрозя" (скрізь).