— Христос воскресе!
— Воістину воскресе! — гуде хриплий рій голосів.
Стою спокійно. Чомусь не хвилює мене оця радість люду. Тільки старий давній, роками поболілий і насильно приспаний сум розправив свої пазурі і копошиться в мені.
Колись, ще в часи юнацтва, в оці урочисті весняні ночі тремтів над атласним блакитним вбранням панночок, які з чистим побожним обличчям нерухомо стояли перед божницями в соборі, тільки час від часу колихаючись стрункою постаттю.
Але загубили для мене свої фарби блакитні вбрання. Чому ж шукання не зникло, не перетліло і в весняні ночі знову голосною тугою шарудить і шарудить в мені?
І знаю також, що потоки сеї радості штучні — не щирі. Хотілось би зразу оголити душу людську і поспитати її — чому вона от мурликае святочні співи, чому плаче і посміхається застарілими морщинами коло рота і очей? І знаю добре, що замовкнуть останні співи хору, такі ніжні і тремтячі, стихнуть жартівливо-юні дзвони і почнеться буденщина, сіра, тоскна. Зникне легкокрила ілюзія, зоставивши глибокий тоскний спомин про себе. І почнуться звичайні сварки, звичайні буденні турботи. І тугою глибокою охопить тоді серце. Але є в сьому святі щось своє, інтимне, глибоке, щире. Воно ховається в тих тісненьких куточках, коло тремтячої свічки, над старанно прикрашеною паскою. І зрозуміло тільки своїм, найбільш рідним, коли один до одного підходить і в радісних сльозах цілується, посилаючи пару самих теплих, самих інтимних слів, які пестить і носить в серці рік, а може, й більш.
І ніяка сила ніколи в світі не знищить сього теплого, інтимного куточка родинної радості. І може, бажання сеї радості так вабить мене і завжди тягне до того, чого я ніколи не можу пізнати, всім чужий і самітний. А на серці зостається жорстока, без кінця гнітюча туга.
Стою, спокійно оглядаюсь навколо і почуваю, як холодна байдужість до сеї урочистої обстанови все більш і більш опановує мене. Підпливає та звичайна мені по— гордість, коли я почуваю себе вище сих покірних засмучено-радісних своєю маленькою радістю людей, спокійно оглядаю їх, злегка посміхаючись і в ту ж пору знаю, що і в мене є се бажання маленької радості, яку я так старанно пригнічую в собі.
Кінчається служба. Безладною нестриманою юрбою сунеться людність з собору. Важким пронизуючим холодом обдає знадвору. Тривожно майорять захищені вогники свічок, кидаючи блідо-червоні пасма на обличчя.
Обходжу ряди — всюди паски, злегка засмалені, як темним шовком вив’язані, смуглі молодиці. Пахне м’ясом, стравою. Нервово-радісний, клопотливий говір і одноманітні слова молитов панотців долітають до мене, зливаючись з тихим говором юрби.
Якась маленька дівчинка в сірій старенькій одежі і в великих чоботях спинилась над гуртком. В гурті вертиться хлопчик-реаліст, сперечаючись з панночкою, певне, сестрою. Дівчинка оглядає тужливими очима гурток. Нарешті підходить ближче. Старенька пані взяла пиріжків і простягає їх дівчинці. Дівчинка наближається, і соромливо забирає їх, і потім хутко одходе від гуртка. Знайома панна стоїть коло східців і нетерпляче оглядає навколо. Обличчя її бліде, погляд стомлений, і в сірім сяйві ранку вона здається малоцікавою. Я наближаюсь. Панна, заглядівши мене, повертається в другий бік.
Кінчають святити паски. Ще бренять в одному місці одноманітно-плачучі слова панотця, а вже в другім кінці зашумів потік клопотливого гомону. Починається шамітня. Довга низка з пакунками і білими хустками потяглася від собору.
Панна усе більш і більш нервується. Нарешті підійшла до неї пані з молодою панночкою гімназисткою.
— Наталю! А ти тут? Чому ж ти до нас не підійшла? А ми все шукали й шукали тебе.
— А я вас тут ждала, — здивованим голосом відповідає панна Наталя.
Я стою близько і чую всю розмову. Почуваю себе ніяково, але в ту ж пору не можу одійти.
— Наталю, Наталю! А ти знаєш, як там цікаво було, — перебиваючи пані, щебече до панни гімназистка. — Ти знаєш у Петра Михайловича — слідователя, порося перекинулось. Знаєш, — передихаючи, говорить вона, — прямо з миски на землю. Сміху кругом було!
Пані, огрядна, з глибокими зморшками і вузенькими затікшими очима, лагідно усміхається, про щось думаючи. Наталя слухає, злегка нахилившись і коли— не-коли запитуючи:
— Ну, а далі?
— Ну, буде тобі, сороко! Мабуть, підемо.
— Наталю, може, ти що-небудь візьмеш? — перебиває їх старенька пані.
Але тут стає цілком несподівана для мене дрібниця. Панна бере хусточку, хоче, певне, перемінити в другу руку, в якій держить парасолю.
Хустка випадає з рук. Я хутко підбігаю, піднімаю хустку і подаю панні.
Панна заклопотана сею подією, зразу зовсім не помічає мене. Старенька пані щось клопотливо бубонить.
— Ну, хіба ж можна буть такою роззявою? Наталю, гляди, ще крашанки побились!
— Але я гадаю, усе це не так страшно, як здається. Отже ж, хусточка не розв’язалась.
Стара бере вузол, розв’язує його і поправляє.
— Ну, слава Богу! — зітхнувши, говорить вона.
— Благодарю вас, молодой человєк! — звертається нарешті вона до мене. — Знаєте, с етімі святкамі столько возні — особенно хозяйкам. А молодиє, як бачите, ще не привикли. Поки то ще привчиш, — потроху переходить вона на вкраїнську мову.
Я ввічливо кланяюсь.
— А ви, мабуть, один, молодой человєк? Так, так… Ну, розуміється, мужчинам ніякого клопоту.
— Так, я тут сам!
— Ну, бувайте здорові!
Я знову кланяюсь.
Вона починає одіходити. Потім повертається.
— А я, стара, й забула… Позвольте представиться — жена нотаріуса Кислиця.
— Дуже приємно.
— А ваша як фамилія буде?
Я сказав.
— Так, так. Чула. Чула. То ви недавно?
— Так, я усього чотири місяці.
— Ах, он як!.. — Киває головою. — А з моїми дочками не знайомі? Позвольте представить.
Панночки засмучено простягають руки, роблячи легкий кніксен. Наталя кидає суворо-насмішкуватий погляд.
Ми перекидаємося ще кількома словами, і вони відходять. Я на кілька хвилин затримуюсь, готовий сміятись, радісно кричати.
Ха-ха-ха! — Як несподівано все сталось. І які в неї стали м’які, цікаво-спостерігаючі очі, коли знайомились. М’який співучий шум пробігає по кленові, цвірінькають розбурхані горобці. Небо стає блідим, а на сході поволі рожеватими засмучено-радісними акварелями простяглася довга смуга. Дерева чорні, і стовбури їх з розпатланими вітами чітко відбиваються на тлі сходу. Людей майже не помітно поблизу. Повертаюсь додому, а на душі розпускаються теплі, ніжно— щирі пелюстки.