— А все-таки, Васильку, яка ви всі, мужчини, погань! Ой, яка ви погань!
Я мовчу. А прощається вона чуло, тепло, без кінця затримуючи мою руку і шепчучи мені якусь щиру-щиру ласку.
Ольга Петрівна тепер дуже часто до мене заходить в кімнату, і Іван Іванович з приводу сього дуже незадоволений. Він сердито кашляє, щось стиха ворчить, проте нічого не говорить.
Ми сідаємо коло вікна і починаємо говорити. Вона в багатьох місцях бувала і любить докладно, інколи дуже яскраво розповідати про всі події, які їй довелось зазнати під час подорожі. Вона особливо любить спинятись на кумедних випадках і в такому разі голосно сміється. Коли-не-коли вона кидає на мене таємний спостерігаючий погляд. Але я рішуче стримую себе.
Одного разу, прощаючись зо мною на ніч, вона сказала:
— Ну, Василю Павловичу, хочу побажати вам усього найкращого. Завтра, щоб вам відомо було, я од’їжджаю звідси.
— Як саме, Ольго Петрівно? — здивовано питаю її.
— Дуже просто, їду зовсім з міста. Хочу пожити в іншім місті, набратись свіжих вражень. Обридло в сьому місті. Так і закиснути можна, — спокійно говорить вона і увесь час слідкує за мною своїми чорними холодними очима.
— Хм! Шкода, Ольго Петрівно! Дуже шкода!
— Чому саме? — задирливо питає вона, насторожено кусаючи губи.
— Так. Все-таки мені здається, ви дуже славна людина. Оригінальна, інтересна. Чогось шукаєте. А таких людей я люблю, — щиро говорю їй.
— Ну що ж, так завжди буває — "Что імєєм, нє хранім — потєрявши плачем", — задумливо додає вона. — Ну що ж, Василю Павловичу, попрощаємося?
Я підходжу до неї і цілую їй руку. Один мент ми дивимось один на одного. Я помічаю, як полохливо бігають в неї очі, як чогось вона чекає. Одну хвилю вагаємось, а потім раптом обнімаємо і міцно цілуємо один одного. Ніжна жіноча теплінь охоплює мене. Пахощі густих темних кіс туманять голову, і здається, що в них, як в тенетах, закружляєш і заплутаєшся.
— Ольго Петрівно! Ольго Петрівно! Зостаньтесь хоч трохи, — шепчу я.
— Е, ні-ні, Василю Павловичу! Пізно про се дбати. Не треба, не треба…
Чути з сусідньої кімнати кашель Івана Івановича, а Ольга Петрівна раптом виривається, як кішка, з рук і легкою ходою зникає з кімнати.
Зранку чую в кімнаті Ольги Петрівни метушню. Вона складає свої речі в скриньки, дає розпорядження Фені і наспівує тиху веселу мелодію.
Я заходжу до неї.
— Ну от і добре, будете помагати, — весело звернулась вона до мене. — У нас без діла зараз нікому не можна сидіти — такий закон.
— Знаєте, мені чомусь сьогодні нагадує весняний день, коли вперше я познайомився з вами. Ви не помічаєте?
— Ні, Василю Павловичу. Може, й похожий. Та чи не все одно?
За сими дрібними клопотами непомітно проходить день. На вокзал викликаюсь проводжати Ольгу Петрівну я.
Іван Іванович нервово метушиться. Ходить то в одну, то в другу кімнату, заклопотано протирає окуляри.
Нарешті викликали візника, Феня, байдужа до всього, починає зносити речі. Іван Іванович нарешті входить в кімнату.
— То ви вже й їдете? — питає він.
— Їду, Іване Івановичу. Спасибі вам за все. Вибачайте, коли що було не так.
— Ну що ж, — покірно говорить Іван Іванович. — Хай Бог помагає! То, може, поцілуємося на прощання, Ольго Петрівно? — несміливо питає він.
— Ну що ж, і поцілуємось, — спокійно відповідає Ольга Петрівна. — Ми з вами старі приятелі, Іване Івановичу. Можна й поцілуватись.
Виходимо надвір. Феня суворо вклоняється на прощання. Іван Іванович махає рукою, і ми поволі од’їжджаємо.
— А куди ж ви їдете все-таки, Ольго Петрівно?
— Не знаю, Василю Павловичу. Не знаю, і не питайте! — сумно говорить вона.
— Але все-таки? Невже ми так і розійдемось з вами? Може ж, хоч листа коли-небудь прислали б? — настоюю я.
— І теж зарані нічого не скажу вам. А все-таки чомусь шкода, — трохи помовчавши, додає вона. — Знаєте, є свій болячий сум, коли од’їжджаєш з якого міста. Наче одриваєш частину власної душі з тим, щоб ніколи не знайти її, не повернути назад.
— Але в сьому є і своя краса — нові шукання, нові невідомі враження, — кажу я.
— А що ж з тих вражень, коли всі вони, як нескінчена пісня, схочеш скінчити її, а тобі не дають? А проте, може, се втома. А знаєте, що саме краще, так се те, що часто сам себе не впізнаєш й не знаєш, хто ти і чого ти бажаєш. Але мені шкода, Василю Павловичу, — додала вона, — що ми так мало знайомі були з вами. Так якось не склалось. А можна було б гарно час провести.
— А я не жалкую. Може, так краще, Ольго Петрівно, — відповідаю я. — Хтозна, чим би все скінчилось. Чи не опинився б і я в лікарні? А так у нас зостаються найкращі враження від зустрічі.
— Хтозна. Може, й так, — задумливо відповідає Ольга Петрівна.
На вокзалі людності мало. Кілька дам в першім класі з розкладеними речами, снують стомлені офіцери, дзенькаючи шпорами, клопотливо ходять крамарі— євреї. Ми легко дістаємо квитка і виходимо на перон.
Там уже готуються до потягу. Розклали вузли речей, вистроїлись в довгий ряд. Кілька чиновників гуляло з панночками в кисейних вбраннях, осторонь стояв гурток солдат. Незабаром почувсь різкий гудок і з голосним сичанням, розпускаючи густі клуби пару, прийшов потяг. Ми поволі входимо в вагон. Знайшли місце, розклали речі. Через якийсь час угомонилась метушня. Нарешті б’є другий дзвінок. Я прощаюсь з Ольгою Петрівною і цілую їй руку. Якийсь хитруватий вогник пробіг у неї в очах.
— Ну, то ви не сумуйте, Василю Павловичу. Листа то я пришлю вам, але з тим, що й ви будете писати мені.
Я вклоняюсь і виходжу. Загуркотіли тормози, і потяг одходить. Ольга Петрівна стоїть в коридорі, і дивиться вслід мені, і здається схожою на якусь хитру звірину, яка знає напевне, що не впіймають її.
Хутко зникає потяг, зоставляючи густу хмару кучерявого диму. А на заході розіслалась довга жовто-рожева смуга. Стоїть і не згасає. Темні силуети високих тополь на тлі її. І дерева, і смуга заходу такі засмучені в своїх застиглих фарбах. Наче жалкують, що од’їхала Ольга Петрівна, що зникли найкращі почуття мої до Наталі, що взагалі нічого нема цікавого, яскравого. Ех, мабуть, і я поїду звідси. Годі плутатись. Поїду на дослідне поле, оселюсь в тому журливо-тихому будинку і почну роботу. Скучила душа за живою цікавою працею, може, хоч там спочину.