— Так, так… Так то він тебе побив, чи що?
— Та ні. Я кажу, що прала на річці… А чоботи драні, коли чую, ноги терпнуть. Прийшла додому — а вони крутять та й крутять. А се перейшло вже і в груди. Кашель, а вночі наче хто давить на груди.
— Угу! — солідно ворчить Іван Іванович. — Ну, роздягайтесь.
Починається метушня. Іван Іванович поважно тупає. Молодиця починає раптом сміятись.
— Ой… хай вам! Таке й видумали!
— Ну-ну… Нічого, — спокійно відповідає Іван Іванович. — А ти думала, як же? А то й про хворобу не дізнаєшся.
Інколи в такі часи він входить до мене, весело усміхаючись і урочисто виставляючи своє черево.
— Василю Павловичу! Василю Павловичу!
— А що? — обзиваюсь.
— Ось ідіть сюди, — таємниче закликає він. — Хочете подивитися? Груди чудові які, прямо розкішні… Ну просто бринь.
— Але пробачте. Як же ж так? Це ж зовсім непристойно. Роздягнена жінка і так…
— Пустяки які. їй-богу, пустяки! От же ж я дивлюся.
— То ви лікуєте. А я то причому?
— Ну просто подивитесь.
— Але ж вона може образитись, і взагалі я не звик…
— Нічого, нічого. Будьте певні, що їй тільки приємно буде. Вони звикли… Ну, хоч на хвилину! Просто пройдіть через кімнату і огляньтесь, і більш нічого.
Я нерішуче згоджуюсь. Іван Іванович одчиняє двері і впихає мене в кімнату. Я ніяково проходжу через неї і потім через кілька хвилин вертаюсь.
Покірно стоїть молодиця. Сорочка спущена до пояса. Спина зігнута, великі одвислі груди, шкіра жовта, злегка рожевата, блискуча. Власне, нема нічого красивого. Іван Іванович єхидно моргає, жінка соромиться, але сміливо дивиться на мене і посміхається. Я хутко проходжу в свою кімнату.
Ху, яка гидота! Ах ти ж старий котюга розпутний! Шукає якогось Бога і в ту ж пору солодко по-старечи смакує розпусту.
Вони ще довго розмовляють. Молодиця починає пережовувати місцеві новини. Іван Іванович авторитетно пояснює.
Нарешті я чую, він виймає з шкафу шклянку і рішучим тоном радить, як приймати ліки. Жінка кілька разів дякує і відходить.
Тепер для мене ясно. Старий живе з покоївкою. Чому б їй спати в коридорі, коли є задля цього кухня простора, чиста? Він кілька разів розповідав, що у Фені є син. Вона оддала його в сусіднє село і кожну неділю ходить провідати.
Іван Іванович розповідав про се з ніяковою насмішкою, навіть при Фені, і додає:
— Не вбереглась дурна, не вбереглась. Унадився тут, бачите, один парубійко, ну той… Хе-хе-хе… Як кажуть, черевички згубила.
Щось трудно віриться мені, щоб на таку пику поласився який дурень. Певне, сей парубійко — Іван Іванович. Ну проте — хай собі живуть!
Іван Іванович входить до мене і задоволено питає:
— Ну як? Правда, чудові груди? Хе-хе-хе.
— Прекрасні, Іване Івановичу!
Приносять газети. Я жадібно накидаюсь на них. Пахне фарбою. Стільки звісток цікавих, стільки думок радісних принесли до мене вони звідти, з великого міста.
Після обіду лягаю спочити. Спать не хочеться, а просто так лежати, дивитися на стелю, спинитися на одній якійсь думці і розбирати, розбирати, розбирати її. До великодніх свят зосталось небагато часу. Збирався їхати до Києва, спочити від нудоти, Супониці, і маєте собі… Київ по весні такий чарівний, шляхетний, буйно пишається в своїй красі.
Колись я одній панні сказав: "Я радий, що се наша українська столиця. Нація, котра має таку столицю, і сама повинна бути колись такою ж буйною, прекрасною", — і панна відповіла мені вдячним теплим поглядом. І от маєте, замість сього повинен сидіти самотньо в глухім провінціальнім місті… Далі я ні про віщо не думаю, — а так застиг в якомусь рівному байдужому настрої.
До Івана Івановича інколи приходить онука, маленька панянка. Ми вже знайомі кілька день, але вона завжди тікає від мене, як дика лісна кішечка.
Починаються розмови. Панночка говорить по-російськи.
— Дєдуска? ето сто, рузьйо?
— Еге, ружьйо!
— А зацєм оно тут?
— На охоту ходить.
— Развє ти, дєдуска, охотнік? — жваво питає панянка.
— Авжеж, — неохоче відповідає Іван Іванович.
— Ой! Как ето хоросо, інтересно! Дєдуска, дєдуска, расказі сто-нібудь!
Іван Іванович мовчить.
І знову той же благаючий голос:
— Дедуска, ну расказі! На сто ти охотілся?
— На зайців.
— Ну, а как зе ето?
Але Іван Іванович трохи вже розкачався і починає розповідати тихим повільним тоном:
— Ну от. Ото один раз пішли ми з Корчевським — знаєш Корчевського? У мене тоді був собака — добрий був Стек. — Голос Івана Івановича стає теплим, інтимним. — Ну, трошки було ще холодненько — бо ми вийшли рано. Коли чую, Стек починає гавкати — усе дужче та й дужче, дужче та й дужче. Аж ось уже близько й коло нас. Глянь — а під кущами біжить заєць. Ах ти, сукин сину! Біжить, біжить тихенько. Я за ним, а він прямо на вербу та й поліз.
— Дєдуска, постой-постой! Ну как зе заяц на вербу полєз? Развє зайци лазят?
— Ну так верба похилилась, а він прямо скакнув.
— Ну так би і сказал, — незадоволено перебиває панянка.
— Я на його раз, другий, а він, сучий син, приснув та й подався.
— Так і убєзал? — незадоволено питає панянка.
— Ні, його підстрелив Корчевський.
— А поцом ти знаєс, сто того самого?
— Ні, того самого.
— А мозет, другого?
— Е, другого-другого. Яка розумна. Бачив — то й кажу, — починає сердитись Іван Іванович. Дівчинка мовчить. Посиділа кілька хвилин і пішла додому.
Чуються тихі легкі кроки. Тільки злегка торкаються підлоги. Далі розмова. Се моя сусідка, пані прийшла з школи, де вчить дітей. Голос ніжний, щирий, музичний і злегка тремтить. Феня грубо відповідає їй. Мені жагуче кортить її побачить. Входжу до Івана Івановича.
Він лежить і читає "Биржевые ведомости"[?]. Сів на стілець і сиджу. Не хочеться навіть розмовляти. Хтось стукає в двері. Феня одчиняє. На який мент з’явився молодий русявий панич в форменій чистенькій тужурці, повісив пальто, форменого картуза, хитнув головою Іванові Івановичу і подався до пані.
— Скоро, — буркнув Іван Іванович. — Мабуть, і не пообідав.
— Хто се?
— Учитель, — незадоволено відповідає Іван Іванович. — Любовник. Зв’язалась чорт зна з ким. Ай, Ольга Петрівна, Ольга Петрівна!
Феня приносить дрова, запалює грубку. Дрова розгораються і весело-співуче гомонять. Червоне полум’я стрибає на стінах, виблискує на шибках. Усівся коло груби і дивлюся.