Дуже часто ввечері ми ходимо на прогулянку з Наталею. Причому далеко вона не любить ходити. Найбільш їй любий власний сад. Зостаючись сам на сам зо мною, вона обережно, як кішечка, оглядається навколо і тоді дає простір своєму почуттю. Притулиться до мене, важко дихає і увесь час гладить мої плечі, заглядаючи мені в обличчя.
— Боже, Васильку, як зараз хороше! Я б увесь час так сиділа, і нічого мені більше не треба. Скажи, Васильку, ти ніколи мене не розлюбиш?
— Ну, звичайно, Наталю. І чого тобі приходить така думка, наче я й справді повинен тебе розлюбити?
— Не знаю, Васильку, — задумливо відповідає Наталя. — Може, й так… Але мені щось не віриться. Гоню от всякі думки з голови, а вони стоять і стоять.
Я ж добре відчуваю, що се тільки раз з нами буває, тільки раз! І невже все се мусить розбитись? О, ні-ні! Ти ніколи не розлюбиш, Васильку? Авжеж, не розлюбиш? — запитує вона, заглядаючи в очі. — І за що тільки я така щаслива? — і Наталя починає пристрасно цілувати мене.
Інколи ми їздили плавати на човні. Наталя сідала на стерно. Одсвіти заходу яскравими фарбами тремтіли в хвилях. Густі тумани сідали в комишах. М’яко, журливо хлюпала під човном вода. А навколо стояла глибока заніміла тиша, тільки коли-не-коли деркач своїм тріскучим криком лящав в ухах. І не хотілось порушати сієї урочисто-зачарованої тиші.
Чуло нащуливши вуха, слухають мрійно-задумливі комиші тиху тягучу пісню Наталі. Пливуть звідкись невідомі таємні стогони річки, розполохані звуки і далекий плескіт риби.
Повертаємось запізно. Наталя промерзла від річного туману, злегка тремтить і тулиться до мене. Проводжає вона завжди мене до хвіртки і після того кілька хвилин задумливо дивиться мені вслід, посилаючи м’який променистий усміх очей.
Хутко піднімаються рослини в полі, шелестять повним колосом, прямо не впізнаєш. На досліднім полі почалася сила роботи. Пололи молоді буйні рослини, прочищали і здряпували ранній весняний пар, пухкий, як великодні папушники, готувались садити тютюн. Треба було слідкувати за роботою, закладати нові зразкові досліди. Довелось якийсь час жити на полі, не од’їжджаючи звідти.
На досліднім полі був будинок, призначений виключно для агронома. Тихий, начисто вимазаний, з силою зразкового насіння в невеликих колбочках, зразками ґрунту, розмальованими діаграмами. Але до сього часу я не хотів там оселитись. В сих затишних кімнатах завжди панувала якась нудьга, до того ж далеко було і від міста.
Мене провів в сю кімнату агрономічний староста Петро Мотузок, низенький, з лисою головою, на кривеньких ногах добродій.
— От і добре, що приїхали. Охотніш буде жити… А то, розумієте, прямо хоч пропадай, і дівчата не помагають, — говорив він, заглядаючи своїми чорними, хитруватими очима в моє обличчя і потираючи розпітнілу лисину.
— Марусино! — звернувся він, входячи в кімнату до дівчини, яка стояла і весело-цікавими очима оглядала мене. — Ось привів тобі панича, агронома нашого. Так ти ж гляди, щоб усе було як слід!
— Добре, Петре Михайловичу, — весело кивнула Марусина і понесла мої речі в другу кімнату. Петро Михайлович ще якийсь час побув, поговорив, обтер свою загорілу лисину і пішов.
Кімнат було дві. В них панувала глибока замертвіла тиша. Десь об шибку билась оса, дзвенів в кутку коло засохлих рослин комар.
А Марусина поралась, голосно стукаючи каблуками черевиків. Обличчя в неї смугляве, з легкою ніжною фарбою, очі сині, м’які, весело-цікаві. Вся вона чиста, акуратна, в темній корсетці і спідниці, на тлі якої чітко кидається в очі біла поцяцькована сорочка.
Якась одна ніжна і чиста смуга пронизує Марусину. І лагідно вона пестить в себе сю смугу і бережеться, щоб не розламати її.
— Марусино, — звертаюсь до неї, — а принесіть мені води умиться!
— Добре, паничу. Я зразу. — Вона приносить кухоль холодної води. — І се ви, паничу, будете у нас постійно жити тута?
— Ні, Марусинко. Я тільки на часину приїхав. Через кілька день маю од’їхати знову.
— Чому ж так, паничу? — сумно питає Марусина.
— Так, Марусино. Є різні справи в городі.
— А я думала, що се вже ви зовсім до нас. Петро Михайлович казали, що ви маєте сюди переїздити, — не вірячи мені, провадить Марусина.
— Не знаю, Марусино. Може, колись і переїду, а тільки не зразу.
Я починаю роздягатись і лягаю в ліжко, але Марусина, обіпершись об одвірок, увесь час слідкує за мною цікаво-веселими очима.
Певне, скучила дівчина в самоті жити в сьому домі і рада кожній новій людині.
— А скажіть, Марусино, ви тут увесь час живете?
— Ні, як прийдеться, — спокійно відповідає вона. — Як коли прийдеться. Інколи їду до батьків і там ночую. Так, як нема нікого на полі, страшно тута одній жити.
Марусина ще довго охоча б зо мною говорити, але я починаю позіхати, і вона, збентежена сим, потихеньку одходе до себе в кімнату. Тримається вона спокійно, ніскільки не соромлячись бачити мене роздягненим. Але присутність цієї юної ніжної дівчини викликає в мене якийсь глибокий сум. Ех, Марусино, Марусино, коли б ти трохи краще знала сього панича!
Вранці, як тільки піднімається сонце, входить Петро Михайлович і починає мене будити. Ранок холодний, прозоро-сонячний. Легкий туман стоїть в придолинках, але всюди вже починається пекуча робота. Цілий день проходить в живій метушливій праці. Я почуваю, як все обличчя моє пашить від спеки, гарячими струмками ллється піт, звисає над бровами. А ввечері повертаєшся до будинку, почуваючи, як по всьому тілі розпливається здорова оп’яняюча втома. Марусина починає клопотливо готувати мені страву, стукає шклянками, а через півгодини засипаю здоровим міцним сном.
І так день за днем проходить в пекучій бадьорій роботі.
Через тиждень скінчив головні роботи. Мусив повертатись додому і, не криюсь, з якоюсь легкістю залишив сей засмутнілий будинок і непорочно-чисту Марусину, яка так старанно клопоталась за мною. Потягло знову до городського спокійно-ситого життя, до музики, якою так часто шанувала мене Наталя.
Сад у нас уже одцвів, дерева вкрились густим темно— зеленим листом, і тільки в повітрі плавали густі пахощі жасмину і матіоли.
Зустрів мене Іван Іванович здивовано і радісно.