Штіллер

Страница 92 из 104

Макс Фриш Рудольф

Читаючи такі листи, ми усміхалися, бо добре пам'ятали, як раніше Штіллер глузував із сільського життя, називав його "останнім притулком внутрішнього життя"; тепер він, здається почувався в своїй ferme vau-doise краще, ніж будь-коли. Особливо нас потішила звістка, що пані Штіллер пощастило знайти роботу, яка мала для неї глузд і забирала тільки півдня,— вона стала

Повернення до природи (франц.). Старовинна стежка (франц.).

провадити в Монтре у жіночій школі уроки ритмічної гімнастики. А Штіллер тим часом сам собі знайшов діло. На деньчнародження моєї дружини від нього прийшов цілий пакунок із керамікою — розмаїті вази, дзбани й тарелі, що геть усі надавалися до вжитку. Про таке Штіллер ніколи й словом не згадував. Тепер він писав у листі, доданому до пакунка:

"Ви повинні знати, якби колись захотіли приїхати в Гліон, що я тепер природжений гончар. Загрібаю грошву. А як матиму свою піч випалювати кераміку, то ви мене просто не впізнаєте. А тоді, натоптавши вперед гаманця, я переберуся вище, до Ko. Це зовсім близько звідси, десять хвилин їхати вузькоколійкою. Та поки що мене на переїзд не стане, я ще випалюю свої горщики не сам. Найбільше я продаю їх американцям, що мають деякий смак. На моїй хвіртці написано: "Swiss pottery* l. І якраз американці, які сяк-так розуміються на кераміці, не виходять з дива, що в нас можна знайти майже такі самі орнаменти, які я на власні очі бачив в індіян під Лос-Аламосом в Арізоні, а надто в індіян-ському музеї, що міститься в Санта-Фе".

Штіллер ніколи не втрачав замилування до містифікації. Щоб почуватися добре серед людей, йому треба було трохи прикидатися. Коли нарешті моя дружина, їдучи до південної Франції, загостила на короткий час у Гліон разом з дітьми, я її спитав про ту ferme vaudoise, та вона тільки засміялася на відповідь: мовляв, мені треба самому її побачити! Насправді все там було, мабуть, не таке чудесне, як у Штіллерових листах. Пані Штіллер час від часу доводилось перебиратися трохи "вище". Лишаючись сам, Штіллер часто телефонував до нас уночі. Розмови ті бували для нас обтяжливі, бо не раз саме тоді ми мали гостей. Штіллер здебільшого був трохи напідпитку й говорив про К'єркегора: мовляв, йому конче треба моїх пояснень. До того ж телефонував він із заїзду, бо його власний телефон знову від'єднано за несплату рахунку. Я ніколи не був знавцем К'єрке-гора: ту книжку я послав йому в зв'язку з одною розмовою про меланхолію як ознаку естетичного ставлення до життя. Коли він зателефонував уночі, то ні я, ні він

"Швейцарська кераміка" (англ.).

не мали книжки під рукою. А головне, що, очевидно, він майже не читав К'єркегора, отже, йому йшлося про щось інше. Він висів на апараті чверть години або й довше, часом навіть півгодини, либонь, щоб тільки чути чийсь голос. До мене долинав гамір у заїзді, брязкіт начиння, крики від футбольного автомата. Я насилу розрізняв Штіллерові слова. Він, певне, часто мав мене за дріб'язкового типа й подумки проклинав. Знаючи його скруту, я щоразу квапив, щоб він кінчав дорогу розмову. Мабуть, я не годен був до кінця відчути себе в його становищі. Штіллерові жарти не могли сховати від мене, який він самітний, як прагне мати приятеля. І саме через те я почувався цілком безпорадним. Надто часто я просто не міг дати йому того, що він чекав від мене, бо сам не мав його, тому він не раз кривдив мене, несподівано питаючи: "Ти що, скупий? — А тоді додавав: — Кажи щось, байдуже що, але кажи! — Завше він кінчав словами: —Якщо ти колись приїдеш у Гліон, хоч я вже й не вірю..." — і замовкав, не кладучи трубки. Я казав тоді кільку разів "до побачення", але й далі чув брязкіт посуду або кельнерку, що перелічувала коло буфету по-французькому замовлення. Штіллер,— не попрощавшись, чекав, щоб я поклав трубку. Ми з Сибі-лою боялися тих нічних розмов. Інколи просто не знімали трубки, і він пробував дзвонити аж до другої години ночі.

Ми не бачилися з ним десь півтора року, коли я нарешті одного сонячного дня в жовтні висів-таки в Монт-ре. На пероні я не зразу його впізнав: він мав чисто міський вигляд у моєму старому костюмі. А найчудніше, що він навіть не рушив у мій бік. Привіталися ми трохи ніяково. Мавши на оці його стрімку кам'янисту стежку, я взяв із собою тільки течку; Штіллер хотів відібрати її, але я не погодився. Зовні він на диво мало змінився, лише рідкий чуб ледь посивів і ще дужче порідшав та побільшала лисина. Мій старий костюм був на нього закороткий, а надто рукава, й надавав йому хлоп'ячого вигляду. Штіллер відразу спитав про мою дружину, а тоді дуже щиро й про дітей; адже вінЛх бачив раз. За якусь хвилину ми вже розмовляли цілком невимушено. Тепер я відчув, що не тільки через завантаженість на роботі не бачив його аж півтора року, Я, мабуть, трохи боявся цієї зустрічі; наша приязнь зародилася під час його попереднього ув'язнення, і могло статися, що, попри все наше бажання, вона минулася, стала радше спогадом, аніж дійсністю. В Монтре Штіллер купив ще вина марки "Святий Сафорін", "щоб заховати вірність околиці". Дві пляшки він запхнув у кишені піджака, а третю ніс за шийку, немов ручну гранату; нарешті ми рушили до Гліона. Справді туди вела, на мій подив, старовинна стежка. Кам'яниста й стрімка, як він змальовував, вона бігла вгору поміж мурами винниць. Що вище, то дужче ми відчували свій вік і врешті спинилися перепочити. Перед нами виднів Шільонський замок, внизу розляглося Теріте з готелями, фунікулерами, тенісними майданчиками, літніми будиночками, а віддалік синіло велике Женевське озеро. Тут людина почувалася майже так, як над Середземним морем. Якщо не зважати на крикливі літні будиночки, то місцевість відзначалася якимось радісним, незвичайним для нашого краю розмахом. Правда, я не міг собі уявити, де на тому забудованому узгір'ї могла поміститися та ferme vâudoise. Та й невдовзі мав бути вже Гліон. Ми розмовляли про виноградарство, про поняття культури, про вільний час як передумову культури, про шляхетність утіхи і про ґрунтовну різницю між картоплею та виноградом, про мудру веселість, що панує скрізь, де росте виноград, про зв'язок між розкішшю й людською гідністю тощо... Я завважив табличку на залізній огорожі: "Swiss pottery". Не припиняючи розмови, Штіллер штовхнув ногою іржаву хвіртку й повів мене зарослою мохом доріжкою повз розмаїтих садових гномиків до будинку своїх мрій. Занедбаність на кожному кроці з першого ж погляду пояснювала низьку плату. Поцяцьковані вази з литого заліза, подекуди вже діряві, пісковикова Афродіта чи Артеміда з відбитою рукою, джунглі, що мали бути трояндовою грядкою, скрізь повно кривих східців із поруччям по обидва боки, деякі полупані: видно, що то тільки цемент, заплетений водоростями басейн, стара собача буда, тераси, зарослі бур'яном,— десь так виглядав той садок, заселений цілими гуртами веселих гномиків із кольорової кераміки, подекуди цілих, а подекуди потрісканих. Я гадав, що то ще тільки перехід до його садиби. Штіллер не переставав говорити: дивовижне оточення нітрохи його не бентежило, він до нього звик. Сам будинок, літня дача, на щастя, геть заріс плющем і тільки в горішній частині виставляв на очі свій несмак: муровану башточку з гарненькими стрільницями, дерев'яний ґанок, повний химерних закруток, наче випиляний лобзиком, подекуди плити з туфа/все невеличке, радше дрібне, мов іграшкове, накрите непомірно стрімким дахом. Я аж очам своїм не повірив. То була швейцарська хатина і водночас далека подоба шотландського замка. Штіллер тим часом витяг з кишені пляшки, видобув із штанів ключа й заявив, що пані Юліка десь за годину вернеться із своєї школи. Отже, ми прийшли. Як на багатьох таких будиночках, тут теж була таблиця з підробленого мармуру, і на ній стояв напис: "Mon repos" 1; позолота на деяких літерах уже почорніла. Внутрішній вигляд мене вже не вразив. Дерев'яний ведмідь готовий був прийняти наші парасолі, над ним висіло вкрите плямами люстро. Було сонячне надвечір'я, і на стелю — на сірий тиньк та на очеретяні мати, там, де тиньк повідпадав,— лягав бляск Женевського озера. Крізь засклений у стилі початку нашого сторіччя ґанок лилося зеленаве світло, наче з акваріума. Гуркіт потяга тут чути було так само виразно, як у будиночку залізничного обхідника, а десь зовсім близько* шурхотіла намащена линва фунікулера. Штіллер щось робив, тож я мав змогу, ба навіть мусив роззиратися довкола, щоб якось згаяти час: він примощував під струменем холодної води наше біле вино. Потім ми посідали надворі, на зарослому мохом підмурку серед веселих завше гномиків, і врешті довелося-таки спитати: