НО палату парою. Юліка була в нестямі. Вона не чекала, що тут може бути така смерть, наче знічев'я, невидима, нечутна, поблажливо-раптова й свавільна, недоречна, як несподівана темрява, коли читаєш книжку й випадково гасне лампа. І справді, за нього просто ніхто вже не згадував. Сестри й лікар не відповідали на Юлічині запитання, наче її сусіда, молодий єзуїт з великими очима й завше трохи лукавим обличчям, вчинив щось непристойне. Все йшло своїм звичайним плином, свистів паротяг у долині, приходили газети. За кілька днів, лежачи, як звикле, на тихій веранді й немов очікуючи свого щоденного гостя, Юліка почула сухий кашель нового сусіда. Був блакитний вересневий день. її охопив жах.
........'......••:?({••
Юліка доїхала до Ландкварта, до станції, де треба було пересідати. Все сталося так, наче то була не втеча, а звичайна подорож. Ніхто її не затримував, ніхто не придивлявся, принаймні не більше, аніж завше дивили-' ся на її гарні коси. Коротка зупинка в Клостерсі, десь на півдорозі, видалася їй безконечною, як тому втікачеві перед опущеним шлагбаумо^ що йому чотири хвилини чекання видаються цілою вічністю. Юліка ховалася за газетою, проте лякалась кожного, хто бодай проходив повз її купе другого класу. Потяг усе стояв; що вони роблять так довго? Юліка не могла повірити, що ніхто її не впізнав, ніхто не поплескав по плечу й не сказав: "А це що, дорога Юліко, а це що?" Необізнана з таємницями залізничного руху,-бідолашна Юліка .могла собі витлумачити ту довгу стоянку тільки так: її шукають, із санаторію зателефонували, хтось ходить з вагона до вагона, щоб схопити нещасну. Юліка затулилася своїм плащем, що висів на гачку, як то завше роблять люди у вагоні, коли хочуть подрімати. Хтось сів навпроти неї; з черевиків вона розпізнала, що то чоловік. її лікар? В уяві вона вже бачила його співчутливу усмішку, чула його лагідне, але невблаганне: "Пані Юліко, люба моя, киньмо краще такі жартиі" Нарешті потяг рушив. Юліка захотіла побачити, кого ж це справді вислано по неї, і трохи відхилила плаща, вдаючи, що їй страшенно кортить глянути на краєвид. То був якийсь німець. Побачивши Юлічині руді коси, він якнайчемніше вийняв з рота сигару й спитав, чи їй. не заважає дим. Невже вгадав у Юліці сухотну? "Та що ви, прошу ласкаво, прошу! — незграбно поспішилася заспокоїти його Юліка.—Куріть собі!" Вона з дурного розуму справді сіла у вагон для курців. Навіть мила, звичайна собі розмова, що її неквапно, спокійно розпочав ввічливий німець, лякала втікачку. їй уже вчувалися зайві, але не,-минучі в таких випадках запитання: "Ви живете в Цюріху? Ви відпочивали в горах? Ви їдете з Давоса?" Юліка неввічливо, наче той німець безсоромно обмацував їй поглядом груди, відвернулася до вікна, уриваючи всяку розмову. А тим часом німець говорив тільки про погоду: мовляв, цього року жовтень дуже теплий. Тепер він, спокійнісінько пахкаючи ще майже цілою сигарою, знову взявся, хвалити бога, до книжки. То були "Мармурові скелі" Ернста Юнгера. Небіжчик єзуїт ніколи не радий читати Юліці ту книжку. Мармурові скелі. Слова ті знову роздратували Юліку, а дим із сигари був просто огидний. Юліка спитала, чи можна трохи відчинити вікно, о ні, не через дим, просто так, щоб краще було видно краєвиди. Юліка вихилилась у вікно, вітер розвіяв її вогнисті коси і спер дух, але таке могло бути й здоровому. Та насамперед її увагу полонив темний сітроер, такий самий, як у головного лікаря. Він зухвало мчав наввипередки з потягом, відставав, на довгих закрутах дороги, де потяг пірнав у коротенькі тунелі, потім доганяв його знову, був дедалі ближче й ближче, затримався перед опущеним шлагбаумом, тоді рвонувся вперед і догнав потяг. Головйий лікар? Юліка швиденько сховала свої вогнисті коси й попросила німця негайно зачинити вікно. Темний сі-троен саме випередив їх. У Ландкварті, подумала Юліка, головний лікар стоятиме на пероні, забере в неї невеличку валізку й скаже, всміхаючись: "Пані Юліко, люба моя, киньмо краще такі жарти, он там стоїть мій сітроен!" Аж диви, в Ландкварті нікого не було, навіть носія. Добродій з "Мармуровими скелями", хоч як негарно Юліка повелася з ним, несхитний у своїй ввічливості, переніс їй речі через невеличкий майдан і спи' тав: "Ви живете в Цюріху?" У відповідь Юліка взяла . таки носія. Тоді, машинально, не роздумуючи довго, зайшла до телефонної будки, очевидно, тільки щоб натішитись почуттям, що вона може туди зайти, як кожна вільна людина, й спробувала додзвонитись до Штіллера, але даремно: ніхто не брав трубки. Отже, неправда, що вона хотіла підступно заскочити його. За цілу подорож Юліка, на диво, навіть не подумала про те, що в нього є ще й та, інша. Вона подзвонила ще раз, потім ще: так само марно. Німець усе ж таки трохи образився; він сидів на другому кінці перону, заклавши ногу за ногу, й читав свої "Мармурові скелі", нарешті вже без сигари. На жаль, потяг Цюріх — Париж — Кале трохи спізнювався, а то Юліка ще напевне змогла б сісти. Почалося все (каже вона) не з кашлю, проте вона дедалі дужче відчувала, що їй бракуєлювітря. Вона переконувала себе, що то може бути тільки збудження, природне збудження втікачки, передчасна радість, зрозуміле розчарування, що Штіллера не було ані в майстерні, ані вдома. Вона дихала глибоко, повільно, спокійно. Носія вона послала купити газет, а насамперед того ілюстрованого тижневика — наче попри все існувала така неймовірна можливість, що Юліка ще й досі танцює на першій сторінці,— а сама сіла на свою валізку. Ніхто не помітив, що Юліці стало погано. їй здавалося, що вона душиться. Вона ще почула, як гуркочучи, над'їхав потяг Цюріх — Базель — Париж — Кале, побачила навіть табличку з тим написом, потім зомліла. Ту мить люди, звісно, були заклопотані власною подорожжю, вони з валізами в обох руках кидались до вагонів, лаче потяг означав для них життя, а перон — певну смерть. Юліка лишилась на тому пероні... Через три години, привезена санітарною каретою, вона знову лежала на своєму білому ліжку, тремтячи з холоду, хоч була вся обкладена грільнями, рада, що їй не треба нічого казати. Сестра теж не озивалася жадним словом, робила те, що наказав лікар, але на її обличчі можна було прочитати, що подорож до Ландкварта Юліці не приснилася, що то була дуже реальна, безглузда витівка. І лікар, мабуть, добре розумів, чому нещасна пані Юліка так зробила. Звісно, він гнівався не на хвору й навіть не на роззяв сестер, що завважили втечу аж через кілька годин, він пробував додзвонитись до Штіллера. Та все марно. Потім послав телеграму з вимогою, щоб пан Штіллер негайно приїхав до Давоса. І бідолашна Юліка, ледве опритомнівши, мусила знову боронити свого чоловіка. Він не відповів навіть на телеграму. Юліці довелося дати адресу його приятелів, наприклад, Штур-