справді наче сам бог послав. Такий освічений і водночас хлопчак хлопчаком — Юліка навіть не уявляла собі, що таке може бути. їй ще ніколи не доводилося розмовляти з такою вченою людиною, і часто вона здавалася собі невігласкою, але, з іншого боку, і зрілою жінкою, бо він, як уже сказано, був хлопчисько. В кожному разі, Юліка дуже втішалася його розмовою, його знанням, його хлоп'ячістю, коли він сидів тих п'ятнадцять хвилин у ногах на її ліжку. їй подобалося знаходити якесь питання, що на нього він не знав відповіді,-?-то було все одно, що кинути Фокслі кудись камінь або шишку; через кілька днів він приходив і вже знав, де й що можна на ту тему прочитати. Він дав Юліці перше уявлення про сучасну фізику, і то справді цікаво, по-науковому докладно,— Штіллер ніколи так не вмів, навіть як повертався просто з якоїсь лекції, страшенно захоплений, але не здатний пояснити Юліці хоча б будову атома. Тут уперше вона розуміла все, майже все. Або читав їй цілу лекцію про матір божу, про освячення жіночості, про що вона, як протестантка, не мала аніякісінького уявлення, і то з таким глибоким знанням, так широко, що навіть Юліка, неосвічена, могла слідкувати за його думкою і розуміти її принаймні в загальних рисах. Уперше також, хоч її шановний Штіллер свого часу воював у Іспанії на боці комуністів, Юліці по-діловому безсторонньо пояснено, що, власне, означає ідея комунізму, що в ній походить від Гегеля, а що від нерозуміння Гегеля, що таке діалектика, що в комунізмі є елементом християнським, а що антихрис-тиянським, що таке секуляризація й трансцендентальність. ^Здавалося, просто немає такої речі, що її б молодий єзуїт з вузеньким обличчям і з глибокими западинами очей, ніби в черепа, не спромігся легко зрозуміти сам і стисло, небагатослівно, спокійно переказати комусь іншому. І переказав так дотепно, що Юліка часто не могла втриматись від сміху, байдуже, чи йшлося пре? матір божу, чи про абсолютну швидкість світла. Через його спокійну манеру говорити здавалося, що він ніколи не накидав своєї думки; Юліка й тут тішилася, що вона ні до чого не зобов'язана. Штіллер завше накидав свої погляди, від яких потім сам відмовлявся, але тоді, як вони його захоплювали, він їх так виголошував, що Юліка не зважувалась заперечувати. Не те, що її молодий католик! його мова не викликала в Юліки бажання заперечувати. Вона лежала на веранді і вбирала в себе його слова, як повітря з поближнього лісу. Від того щоденного гостя Юліка, здається, почула, між іншим, також не нову для неї думку: мовляв, робити із свого ближнього чи взагалі з якоїсь людини готовий образ, казати: "Ти такий, а не інакший, і годі!" — ознака нелюбові, а отже, й гріха. Та думка, мабуть, промовляла до самого серця прекрасній Юліці. Бо ж хіба Штіллер, Юлічин чоловік, не робив собі її образу? Одне слово, Юліка не нудилась, і поки тривав день — байдуже, чи світило сонце, чи йшов дощ,— вона зносила свою хворобу майже безболісно. Гірше було вночі.
Юліка про це майже не говорить, а все ж видно, що часом, як сестра вранці заходила до палати, там ще горіло світло і Юліка, вкрай виснажена, зрошена холодним потом, лиш починала дрімати на розкиданій постелі. Крива її температури виразно свідчила, що бідолашна Юліка не дуже зважала на спасенну пересторогу нізащо не хвилюватися. Перед сестрою, що мила її, міняла постіль і приносила грільню та чай перед сніданком, Юліка все заперечувала, аби тільки не переносили все далі й далі вже кілька тижнів тому обіцяної прогулянки. Тими страшними ночами Юліці, певне, ввижався її Штіллер, такий, як він був у ту незабутню хвилину, коли витирав чарки після вчорашньої гостини й ховав у кишеню шпильку вчорашньої відвідувачки, аби вона не дратувала Юліки, і коли, почувши, що Юліка смертельно хвора, тільки шпурнув чаркою об стіну, й більше нічого...
Тепер Штіллер навіть покинув уже й писати.
Постає питання: невже ніхто ві-на-віч не розпбвів Штіллерові (скоро бідолашна Юліка сама цього не могла написати), що переживає в Давосі його дружина — все ж таки дружина, яку він, хоч і мав уже другу, ^о-хав принаймні настільки, що хотів, аби вона тужила за ним. В тім-то й річ, що вже не було кому розповісти про це Штіллерові віч-на-віч: кілька давніх знайомих, що колись на таке зважувались, більше, звісно, не пробували підступитися до нього, а нові, що їх він, либонь, мав тепер, не більше за нього знали про Юлічині жахливі ночі... Хто про них взагалі знав? Бідолашна Юлі-
ка нікому не звірялася. Здається, тільки одна людина здогадувалася про все: молодий санаторійний ветеран. І про це він теж говорив так само весело й легко, як про отців церкви, як про абсолютну швидкість світла (що не може змінитися, коли два світляні промені летять один одному назустріч), про класичний закон додавання й віднімання швидкостей, якого саме до світла не можна застосувати, і про буддизм. Він знову сидів у неї в ногах, сповнений знань, а стомлена Юліка намагалася слухати його. Він саме вичитав у якомусь часописі речення цюріхського професора Шерера, що захопило його: "Маса — це енергія на банковому рахунку, на який накладено заборону". "Ну хіба ж не дотепно?" — спитав він. "Дотепно",— відповіла Юліка. "Отож-бо! — повів він далі тим самим тоном, гортаючи часопис.— Удень ми граємо в шахи й читаємо, а вночі плачемо. Ви не єдині в цьому будинку мучитесь, Юліко, повірте мені. Тут усім так. Спочатку, перші тижні чи місяці, людина розгублюється з несподіванки — тут так гарно, сіно, живиця, вивірки тощо. А потім приходить жах. Людина виє в подушку й сама добре не знає чому, тільки шкодить собі, знає лишень, що її охоплене гарячкою тіло розпадається, як жужелиця. А потім, раніше чи пізніше, всі тут думають про втечу. Насамперед уночі, як лишаються на самоті з собою. Тоді народжуються найшаленіші плани, кожен стає своїм власним Наполеоном, своїм власним Гітлером, жаден з них не добувся до Росії, а наші пацієнти не дістаються навіть униз — чотири години їзди вузькоколійкою, пересадка в Ланд-кварті, дрібничка. Дехто щороку пробує, тихенько пакує свою щіточку до зубів, каже сестрі, що йде до туалету, і гайда вузькоколійкою вниз, доїжджає далі чи ближче, як кому пощастить, залежно від погоди, потім настає злам, людина душиться й мовчки повертається в лікарняній машині назад. So what?! — усміхнувся він.— Ми навіть не співчуваєм йому, щоб ви знали. Надто дурний захід, стільки разів випробуваний. Наші товариські почуття обмежуються тим, що ми вдаємо, немов нічого не чули. Заприсягніться мені, Юліко, що ви ніколи не зробите такої дурниці! — Юліка заприсягла-ея.— Ні! — усміхнувся молодий санаторійний ветеран.—