Виходжу з будинку. Глядь: сидить якийсь тип на лавочці. В окулярах. Газету читає.
Мене аж пересмикнуло. Чого це він з самого ранку інтелігента з себе корчить? Пресою прикривається. Кого він підстерігає? Може, мою? Вона коли побачить когось в окулярах, сокоче, наче качка біля качура: "Який інтелігентний, який імпозантний!" Сьогодні роги для кого крутила? Коло мене безрога ходить. Причесатися забуває. А тут на одні пазуряки пляшку ацетону вибухала. Балкон можна було б пофарбувати… Зараз я вам ті роги вправлю!
Сів поруч з очкариком. Ногу на ногу. Руки на грудях калачиком. Носа нахабно йому в газету:
– Ну? Що там у світі? Про Машку Рябеньку не пишуть?
Корчить із себе бозіньку:
– Вибачте, хто така Машка Рябенька?
– Моя благовірна… Може, скажеш, не чув про неї ніколи?
– Вона що у вас футболістка чи космонавтка?
– Космонавтка… На віникові літає… Може, скажеш, твоя ангел?
Нічого не сказав. Тільки воло ворухнулося.
– Що, себе шкода? – питаю. – А хека тобі не шкода?.. Свіжомороженого?..
Глянув на мене підозріло. Відсунувся.
– Відпливаєш? Пливи, пливи. Капітан далекого плавання. Далеко від мене не відпливеш. Я тобі таку торпеду підсуну…
Намагається посміхатися:
– Ви, певне, на флоті служили?
– Ага… Все життя служив… Підводником… На підводі їздив. Ти давай начистоту: хека зумисне щодня підсуваєш? Щоб вона мене морила? Щоб я через рік загнувся? Зіграв у ящик… А потім з Машкою будете по курортах гасати? В грязях вилежуватися? Чи, може, ти дисертацію на мені пишеш? Я тобі замість щура піддослідного?.. А я, може, й майстер "золоті руки". Це вони сьогодні так вібрують. Після твого хека… У мене від нього алергія…
Він каже:
– Справді. Ось аж ніс почервонів… Тільки я не знаю ні вашої Машки, ні вашого хека…
Оглядаюся: Машка за мною стоїть. І парасольку ручкою до мене повертає.
– О, – зрадів я. – Ти мене чекаєш? А що в лісі здохло?
– Зараз здохне, – каже Машка. – І мене парасолькою по капелюсі.
Очкарик драпонув. Я тільки встиг крикнути:
– Терористка проклята. Хунти на тебе нема. – І заховався під лавочку…
Неандерталець
Мені вдалося впіймати живого неандертальця. У глухих Карпатах.
Видряпуюсь поміж густими заростями вгору. Раптом чую – щось хропе. Дивлюсь – не то вепр, не то ведмідь.
Простягнувся під буком. Я до нього – лишенько моє. Подоба людини. Тільки патлате й волохате.
Ясно. Дикун.
Витяг я із мішка альпіністську мотузку. Обмотав нею дикуна і прив’язав до бука.
Сиджу. Думаю. Що робити далі? Таке двометрове й десятипудове чудовисько я не дотягну на собі. Кликати когось на допомогу – даремно. І можна втратити те, що всьому вченому світові навіть не снилося. Потім, навіщо я маю ділити славу? Відкриття моє, а хтось буде пожинати лаври.
Я вже бачив заголовки газет світу: "Альпініст Буця упіймав первісну людину!", "Неандерталець та Буця", "Живий предок і щасливий нащадок…"
Предок промимрив і повернувся до мене спиною.
Узяв я фотоапарат. Клацнув спочатку його спину. Тоді потилицю. Потім спереду зайшов. У таких випадках треба кожну деталь у всіх ракурсах. Документ. Доказ. Науковці – народ прискіпливий. Не так легко повірять.
Дикун нюхом відчув техніку. Продер очі. Й на мене витріщився. Ніби не він первісна людина, а я.
– Ну, ну, – кажу. – Ти на мене так не дивися. Бо я можу образитися.
Він заплющив очі. Струсонув головою. Знову відкрив очі.
– Ти мені, – кажу, – вибач, що я тебе зв’язав і прив’язав. Але ж ти – дикун. Голова твоя не варить. Ноги на плечі – і пішов. А науці знову тоді ходити манівцями по твоїх слідах. А може, ще й мене верхньою кінцівкою по щелепі хряпнеш… А мені з тобою поговорити треба.
Культурно…
Він очима водив по верхів’ях дерев. Ніби з ними прощався.
– Мене не бійся, – пояснюю. – Я не кат. Я не варвар. Не людожер. Я – цивілізована людина. З двадцятого сторіччя. Твій нащадок. А зв’язав тебе для того, щоб нам вигідніше було поговорити…
Здається, мої слова до нього зовсім не доходили. Але, на диво, він лежав спокійно, сумирно, ніби чекав саме такої долі.
– Дивна ти, – кажу, – людина. Хоча б трохи сіпався, рвався.
Очі його дивилися крізь мене.
Не розуміє, з гіркотою подумав я. Треба якось інакше.
Тицьнув йому пальцем у груди:
– Значить, ти – це ти, а я – це я. Уторопав?
Неандерталець мовчав.
Ні, мислю. Треба переходити на загальноістотну мову.
Дістав рюкзак. Витяг звідтіля консерву. Пляшку.
В неандертальця ворухнулося воло. Він розкрив рота. Ніби чекав чарку.
Я хлюпнув йому з пляшки. Поклав шматочок м’яса. Дав хліба.
Він пережував. Проковтнув. Кивнув: мовляв, розв’яжи.
Я теж випив для сміливості. Розв’язав.
– Ну, розповідай, – кажу, – як ти дожив отак до нашого часу?
Мовчить. Тільки кінцівки розправляє. Ніби масаж робить.
Дав я йому ще.
Випив. Крекнув. Занюхав шкуринкою хліба. Точнісінько так, як сучасна людина.
Я поклав йому руку на плече. Погладив по патлатій голові:
– Молодець! Ще по краплі – й будемо як рідні.
Випили.
Мені нічого, а він розклеївся зовсім. Заревів своєї якоїсь дикунської пісні. Став танцювати навколо бука.
– А тепер, – присадив я його, – досить. Давай буду тебе вчити. Буду тебе окультурювати. Цивілізувати.
Дістав із рюкзака книжку.
– О ні! Тільки не це! – крикнув раптом сучасною мовою неандерталець.
Я витріщився.
Він затрусився, як у лихоманці.
– Спочатку ти навчиш мене читати, – мовив затинаючись, – а потім докорятимеш за те, що я не так читаю або не так розумію…
– Звідкіля ти узяв це? І звідки ти знаєш сучасну мову?
– Знаю. Предок мій був з цивілізованих. Бувай…
І чкурнув так, що за ним аж зашуміло…
Урвалося
Кажуть, урвалося. Садити будуть. Тих, хто "з чорного ходу", хто "з-під прилавка". Хто бере. Хто дає. І в медицині. І в магазині. І в інституті. І навіть там…
Переполох!
Приходжу до однієї. Завжди дріжджі брав.
– Ти що?! – каже. – Хочеш, щоб і мене, і тебе в каталажку посадили?..
А мене не посадять. Мене посадять – як жити будуть? Я для них ніби тринадцята зарплата. "В любое время года и в любую погоду". Що він там, на своїй роботі, вкраде? Протокол? Чи, може, хулігана? Отого паразита з червоним носом. Що суспільство розкладає. Загорне його в целофан. Принесе жінці на день народження. Скаже: "На. Я тобі ось подарунок приніс…"