Настав мій час. І я вирішив кувати свою долю. Не всю одразу. Спочатку половину. Бо знову ж таки мене переконували: "Професія людини – це її півдолі".
Викую півдолі.
Намітив кузню. Набрався ентузіазму. Ускочив.
– Ти куди? Місць нема!
Вискочив.
А час не жде. Життя стікає.
Знайшов іншу кузню. Не таку, як би хотілося. Але кувати треба.
Переступив поріг. Кую.
Без ентузіазму. Без горіння. Горно ледве тліє. Молоток сяк-так дзенькає. Зубило тупе. Точило слабке. Кую.
Щось викував.
Випхали. Без знаку якості, але доля є. Чи то пак півдолі…
Півдолі – це ніби півкожуха. З одного боку гріє, а з іншого віє. Хіба сучасна людина не заслужила цілого кожуха?..
Мене переконали, що друга половина долі – це дружина.
Треба кувати.
Набрався ентузіазму. Нема відповідного матеріалу. Знайшов матеріал. Нема де кувати. Поки знайшов, де кувати, з-під носа вкрали матеріал.
Знайшов де кувати, знайшов матеріал. Не та марка…
А час підпирає.
Кую, з чого є.
Гартую – шипить. Гну – ламається. Здається, вже була й друга половина долі в руках. І нема.
А перша півдоля також почала рипіти.
І вже бачу, що людина хазяїн своєї долі, як собака хазяїн своєї буди.
Ентузіазму нема. Любові до роботи нема…
Скандал.
Милять шию за кількість. За якість. За байдужість. За інертність.
– На долю нарікаєш? Що собі викував, те й маєш…
На свою голову
Якось іду понад ставом. Дивлюсь: топиться мій директор. Я плавати не вмію. Але, не дай Боже, хтось йому колись донесе, що я пройшов мимо…
І я кинувся у воду.
Врятував. Правда, вискуб йому пасмо волосся. І розірвав піджак.
Наступного дня, на роботі, викликає мене:
– Де ви проходили рятувальну службу?
Я втягнув голову у плечі:
– Ніде… Я навіть плавати не вмію…
– Якого ж ви біса тоді кидаєтесь рятувати людей? Обдер мені півголови. Знівечив костюм… Ви що? Медалі за врятування потопаючих захотіли?.
– Нічого я не захотів… Бачу – ви тонете…
– Ви тонете… Рятівник знайшовся… Без вас не врятували б.
– Всяке могло статися…
– Статися… Тільки чекаєте, щоб сталося…
Я вислизнув з кабінету.
Намагався не потрапляти директорові на очі.
Та через якийсь час він знову мене викликав:
– Ви бачите струп на тому місці, де ви вискубли волосся? Ні? З такими рятівничками і голови можна позбутися… плавати не вміє, а лізе в воду. Йому хочеться слави… Йому хочеться, щоб про нього газети писали… Вже ось дзвонять. Медаль хочуть дати… Я б на вашому місці відмовився… Сказав би, що це помилка…
Незабаром у нашій установі було свято. Директорові вручали медаль за врятування потопаючого. Я зі сльозами на очах дякував йому, що він, ризикуючи своїм життям… Від себе. Від жінки. Від тещі. І від дітей. Які, дякуючи йому, не позбулися годувальника.
Гармонія
Над головою синє небо. На ньому – лагідне травневе сонце. Під ногами трав’яний квітучий килим. Навколо – ліс.
Блукаю поміж деревами. Милуюся тим, що понавитворяла весна. І сам веснію.
А потім стало якось сумно. Щебече пташка з пташкою. Жебонить мушка з мушкою. Шепочеться вітерець з листячком. А я – сам.
Порушується гармонія, подумав я і оглянувся навколо.
Бачу – оддалік ще одна людина гармонію порушує. Конвалії збирає. На сонце мружиться. По стовбурах дерев мелодії палицею вистукує. Музикантша, мабуть.
Може, думаю, природа нас одне для одного створила. Щоб і ми її гармонію доповнювали. А ми тиняємося одне навколо берези, друге навколо дуба.
Іду на зближення.
Вона мене ще не бачить. Та метрів за п’ятдесят почула кроки. Озирнулася.
Я зніяковіло зупинився. Присів біля конвалії.
Пішла далі.
Я підвівся, пішов слідом за нею.
Вона знову стрельнула оком.
Я зупинився.
Спочатку прискорювала кроки, щоб випередити мене. Тепер, навпаки, сповільнює. І все частіше озирається.
Природа бере своє, констатую я. Значить, клюнуло. Прискорив крок.
– Здрастуй, зозулько!
– Здрастуй, горобчику!
Я зніяковіло зупинився. По хвилі сказав, що мене звуть Вася. Що погода сьогодні хороша. І природа теж. Тоді пригадав, що у таких випадках питають про годину.
– Не скажете, котра година?
– А я годинник з собою до лісу не беру. І грошей також, – сказала агресивно. І руки сховала за спину.
Колеться. Треба, гадаю, про щось ніжне з нею.
– Ось білочка, – кажу, – по гілочках стрибає.
– Де?
– Он… – я відвернувся і підвів голову.
Щось гупнуло мене по голові. Дерева загойдалися… Коли очуняв, поруч стояла вона. Дивилася широко розплющеними очима. Пробелькотіла:
– Живий, слава Богу, живий!
Я спробував підвестися.
– Не рухайтесь! – крикнула вона.
Я сторожко глипнув навколо.
– Нічого не розумію. На мене гілляка впала, чи що? Вона кивнула:
– Палиця моя…
У мене очі полізли на лоб:
– Ви? За що?
– Щоб не тягло до чужих годинників.
– Невже ви сприйняли мене за грабіжника?
– Чого ж ви нишком за мною стежили?
– Та я… просто соромився підійти…
Того дня ми ще довго блукали лісом разом. Хоч на голові у мене садніла гуля, та за спиною ніби виросли крила.
Гармонія..
Запобігли
М’ясокомбінат жив повнокровним життям. Його працівники били биків і розширювали виробництво, напихали ковбаси й ходили в кіно, змагалися з конторою "Маслосирпрому" за економію державних коштів і будували на ці кошти парашутну вежу. Хлопців цього підприємства найбільше хвилювали проблеми футболу, дівчат турбували найефективніші методи звуження стану.
Директор комбінату, людина, яка на роботі з людьми з’їла всі свої природні зуби, турбувався, щоб з ростом матеріального добробуту його підлеглих зростав їхній культурний рівень і кристалізувалася свідомість. Тому, прочитавши, що скрізь іде боротьба з абстракціонізмом, він викликав до себе комсорга комбінату Вітьку Мотовила. Простягнувши йому газету, директор запитав:
– А як там у нас? Нічого такого нема?..
Вітька дивився на директора, намагаючись по його очах прочитати: треба, щоб "було", чи навпаки.
– Ну, як вам сказати…
– Що "як сказати"? – насторожився директор. – Тут не казати, а діяти треба. Хай люди бачать, що й ми не спимо…
…М’ясокомбінатівський клуб не тріщав. Його вікна не бриніли від гармидеру.
Все було спокійно, все йшло так, як було заплановано. Лише Настя Напувальська, з цеху мехвудження, бурчала:
– Швидше б уже починали, а то затягнуть до ночі. Там порося задушиться од вереску…