Він зітхнув, пильно подивився на шарувату дошку перед очима й промовив голосно, але смиренно:
— Я не дуже розумний.
І зразу, ніби це його ангел шепнув йому на вухо, наспіла допомога:
"Думай про неї таку, як вона була".
Він справді радісно згадав дівчину, що з кошиком у руках верталася з базару, лагідна й сором'язлива, той спомин підхопив його з колін, він засміявся, квапливо подався звідти й мало не проминув канцелярія, не помітивши його. Але зупинився й вислухав канцелярія, киваючи головою й усміхаючись. Та думка була далеко, за п'ять років, у тих щасливих днях, коли Джослін знайшов Гуді чоловіка; а поки він витав у тих спогадах, канцелярій пішов. ("Такий вдалий, такий неминучий шлюб, батьки обох — вірні слуги церкви, кожен на своєму місці".)
"Але ж я не сміявся, правда?"
("Ні, ні, ні, ні, ні",— рука зціплюється, розціплюється, зціплюється.)
Швидше назад, до підпор — там головне діло, найбільші труднощі, причина всього, накладена на нього ноша; і Рейчел, постаріла, вже не така балакуча, дивиться йому в очі, ніби не боячись його осуду, але хто б спромігся осудити її? "В очах заміжніх жінок вона героїня, так, ге-роїпя, я мушу в це вірити, бо вона доклала всіх зусиль, щоб вернути собі чоловіка". Але підпори бриніли знову, й він забув про неї, вслухаючись у їхній спів, і зрозумів, що з тим співом прийшов страх та вигнав і так уже нечисленну паству з приділу Пресвятої діви.
("Помилуй малих сих, малих, сих, малих сих...")
А вголос він промовив:
— Але ж є й великі — ті, хто будує!
Ніби у відповідь, з вежі спустився один, що покинув роботу. Він ніс своє знаряддя в торбі й, ідучи, натягував на голову синій каптур., Проминув Джосліна, не глянувши, і квапливо пішов до північного трансепту.
— Вернись!
Давня рана в стіні трансепту вже— мала двері, і вони, грюкнувши, зачинились. Зате підійшов регент хору й попросив Джосліна приділити йому хвилину часу — попросив з таким крижаним спокоєм, що ясно було: він лютий до нестями. Та Джослін мав перед очима небіжчицю, його мучила нездатність молитись, гнітила втеча робітника, і він тільки затулив долонями вуха й похитав головою.
— Так треба. Так неодмінно треба, щоб я полишив усе інше й зоставався з цими людьми. їм бракує віри, а тому їм потрібен я. Розподіліть усі іпші справи між собою. Я буду тут, весь час тут, у новій вежі.
Він невідривно дивився вгору, туди, де починалася вежа, і навіть не помітив, як регент пішов. А тоді заквапився до будівничого.
— Тепер я завжди буду з вами.
Роджер-Муляр тьмяними очима глянув на нього з-над свого залізного нашийника.
— Добре, мілорде настоятелю. Дуже, дуже добре.
Джослін згадав регента й гукнув услід йому:
— Ви чули, мілорде?
А підпори все бриніли. Джослін підтикався й поліз па вежу. Минаючи робітників, він весело забалакував до них і сміявся, й вони теж сміялись у відповідь — правда, трохи розгублено. Розказали йому про довгу линву, що в ній живе нечиста сила, і він урешті захотів пересвідчитися сам. І справді линва поводилась дивно. її спускали широким отвором, полишеним над середохрестям, і кінець її лежав на плитах підлоги, ніби мертва гадюка. Джослін спостерігав, як цією линвою піднімають нагору бруси розібраних дерев'яних восьмикутників. Чув, як робітники внизу ледь чутно відповідають на покрики згори; а потім вантаж плив угору, і всі мовчали. Та хоч би як обережно підтягували брус угору, линва па певній висоті починала крутитися, звиватися, тертись об краї отвору, тож піднімати вантаж треба було дуже вміло, щоб він не пошкодив каменю.
Він бачив, як Роджер-Муляр піднімався сходами до основи вежі, і як Рейчел, що теж піднімалася, поки їй вистачало відваги, гукала йому знизу свої накази. Це нагадало йому "ластів'яче гніздо", і він, засапаний, піднявся над те місце, де воно колись було. І сказав уголос до свого ангела:4
— Аж так високо вона ніколи не піднімалась.
Та робітники, почувши, зрозуміли це по-своєму й засміялись:
— Ні. Тут, нагорі, він від неї вільний.
А тоді Джіген глянув униз на будівничого, що видирався сходами сюди, й сказав таке, від чого робітники пирснули, наче хлопчаки з школи хористів:
— Скоро ходитиме за ним і до відхідну.
Того дня Джослін зробив іще одне відкриття. Роджер-Муляр почав пити. Відтоді Джослін пильно стежив за ним і пересвідчився, що Роджер не те що п'яний, а ніби весь просякнув вином. Віддих його був майже видимий. Він раз у раз сьорбав потроху з пляшки, і коли піднімав* ся сходами, і коли стояв на помості, і коли сидів навпочіпки, сховавшись від вітру за основою кам'яного конуса — оболонки шпиля — що помалу виростав на вежі. Зрозумівши це, Джослін спершу перелякався, ніби пасажир на кораблі під орудою п'яного капітана, але скоро той переляк минув. Відтоді Джослін уже не звертав ніякої уваги на тих, хто жив і працював унизу.
Підпори й далі співали; і до Джосліна дійшла звістка, що тепер в усьому соборі співають тільки вони. Обурений клір переніс відправи до єпископського палацу. Інколи, поспішаючи через подвір'я з дому до собору, він натрапляв на когось із старшин капітулу; але ніяких сутичок не бувало. Канонік тільки проводив його кам'яним поглядом. Навіть коли отець Адам сказав йому, що прибуває Цвях, а також має прибути візитатор, він тільки неуважливо перепитав: "Візитатор?" — і подерся сходами вгору.
Його присутність на вежі нітрохи не допомагала будівничому. Роджерове пияцтво вже стало таким неодмінним, ніби якесь природне явище. Інколи він бував похмурий і підганяв робітників гидкою лайкою. Коли поблизу був Джослін, Роджер вигукував такі блюзнірства, що біле оголене тіло Гуді зникало з Джослінової думки. Джослін тоді відходив і сідав у кутку, затуливши вуха руками, щоб не чути прокльонів, і Гуді верталась, або ж він пригадував золоту мережку її слідів на подвір'ї, в соборі, на базарі, і він стогнав, закривши долонями обличчя:
— Вона померла! Померла!
Інколи, задля переміни, Роджер бував удавано, дурнувато веселий, товариський і силував випити всіх, хто був поблизу. Та здебільшого він був пригнічений, млявий, ступав по щаблях важко; а як кінчалась денна робота, спускався туди, де Рейчел чіпляла до нашийника ланцюг і вела його геть. Тоді Джослін кивав сам собі й мудро казав: