Джослін став навколішки, дивлячись удалину між двома зубцями парапету. "Я тут,— думав він.— Ось для чого все. Це моє місце. Я не вмію будувати з дерева, заліза чи каменю; але моє місце тут, і для цього я живу на світі".
Він схилився в молитві, та не встиг вимовити й слова, як заснув, скорчений під кам'яним шпиликом, і йому явився ангел, шестикрилий, невидимий; став над ним і грів йому спину.
Розбудив його вітер, що куйовдив йому волосся; сновиддя повільно згасли, зоставивши його на самоті з вітром. Він розплющив очі й у раптовому запамороченні збагнув, що дивиться на подвір'ячко між аркадами, майже прямовисно вниз, із височини двісті п'ятдесят футів. Він знову заплющив очі, заплющив щільно-щільно й став шукати в собі спокійного місця, де живуть сни. Але вони відлетіли зовсім, і Джослін знав: настав неминучий новий день, і його треба витримати, як витримують свій тягар підпори. "Я був вірний,— подумав він.— І ось уже куди ми піднеслись". Ця думка була така втішна, що він іще полежав трохи, віддаючись їй, а потім розплющив очі й не думав уже ні про що, а вітер метляв йому волосся круг шапочки й сушив останню сонну сльозу на очах.
А проте щось перемінилось, і він мимохіть задумався: треба ж було збагнути, в чому та переміпа. Чи вона сталась у ньому самому, чи влилась у нього зі шпилика, до якого він доторкався кульшею і щокою. "Дзень!" — дзенькнула залізна опаска, ніби підтверджуючи його здогад: щось нове з'явилось у самому камені. Та зміна була така тонка й невловна, що відчути її можна було тільки на самоті, коли його плоть отак щільно притискалася до свіжообтесаної поверхпі каменю. Так, у камені, в оцьому камені коло його правого боку з'явилося щось нове. Цей камінь... Джослінова рука помацала його. Цей камінь... Він ніби став твердіший... чи м'якіший? Ні, таки твердіший. На мить Джослінові здалося, що камінь м'який, мов подушка, і він подумав: "Я, мабуть, іще як слід не прокинувсь!" Та за зубцями парапету майнув крук, каркнувши пронизливо, так звично, так по-денному, на яві. Джослін лежав, бездумно дивлячись униз, на аркаду, звідси, згори, ніби приплескану. Під аркадою пропливли чиїсь ноги в сандалях і краєчок ряси...
На парапеті під аркадою хлопчаки з школи хористів знову покинули свої шашки. Джослін не розрізняв надряпаних на камені клітинок шахівниці, але добре бачив білі костяні шашки, розкладені на ній. Правда, не всі, бо край парапету між зубцями вежі зрізав ріжок шахівниці. Вигляд тієї гри навіював якусь дитячу безтурботність: білі шашки — одна, дві, три, чотири, п'ять...
Він лежав, притиснувшись вилицею до шпилика, й не ворушивсь. А проте в поле зору впливла ще одна шашка, шоста, зі своєю клітинкою шахівниці. Джослін знав, що він не зрушився з місця; отже, зрушилась вежа, зрушилась плавно й нечутно, але там, унизу, підпори, мабуть, застогнали — і-і-і-і — від того руху. Біла шашка то з'являлась, то зникала; і Джослін збагнув, що вежа хитається під ним, наче високе дерево.
Він повільно відвів очі й глянув на розсипане вугілля та ще не просохлі калюжі. "Хоч би не закричати, не кинутись навтіки! — подумав.— Це ж буде негідне мого видіння". Він обережно підвівся, твердо став на обидві ноги. І так само обережно, щабель за щаблем, сходинка за сходинкою, спустився крутими дерев'яними сходами з вежі на склепіння, потім крученими — в безлюдний собор. Підпори знову бриніли, але тепер він уже відчував ритм у їхній пісні. Постояв на середохресті, прислухаючись,— ніби відбув покуту. На якусь хвилину спів каменю затих, потім знов, на повну силу знявся до найвищої ноти — "і-і-і-і-і!" — й опав до цілковитої тиші.
Джослін стояв —і дивився на знов укладені плити підлоги. "Це тут мені було видіння,— подумав він,— на оцих самих плитах. Тут я впав ниць і віддав себе в жертву ділові на всі оці роки. Й був вірний. Усе в твоїх руках, Господи".
А тоді повільно, не озираючись, вийшов із собору.
Та день не вичерпав іще своїх несподіванок.
Коли Джослін дійшов додому, там його чекав посланець із листом. Він уже вернувся зі Стілбері, проїхавши верхи п'ять миль; і Джослін, одержавши відповідь так швидко, подумав, що Стілбері — це надто близько. Та друга думка, не така виразна, була: ні, це досить далеко. Тоді він узяв листа, зламав печатку й прочитав його. Так, у Стілбері згодні прийняти заблудлу жінку, але не па таких умовах, як він пропонував: вони хочуть чималого грошового внеску. Джослін підійшов до скрині й вийняв з неї гроші. "Я знаю, що там балакатимуть,— подумав він.— Спершу "Джослінів Безум"; тепер "Джослі-нів гріх". Та мені дарма. З мене глузували стільки, що я вже й не помічав цього. І цього теж".
Він вернувся до собору й через неф, під бринючими підпорами, через південний трансепт вийшов до Пепго-лового "царства".
Зупинився на дверях, подививсь на приземкувату хатину, і в нього стислося серце. Він стояв і відчував, як у ньому здіймається хвиля скрухи. "Оце ж то найтяжче! — думав він.— Але як зроблю, то матиму душевний спокій. Заради себе, заради нього, заради моєї сердешної дочки в Христі треба це зробити".
І він присилував себе рушити до хатини; та ледве-но ступив крок, як здригнувся й похитнувся. В правому оці майнуло щось червоне; до хатини через подвір'ячко бігла Рейчел-Муляриха. Вона шарпнула двері й ускочила в хатину. І ту ж мить звідти почулися грюкіт, крик, вереск. Рейчел вигукувала слова, що пекли, мов жарини. Двері розчахнулись, і вийшов, спотикаючись, будівничий, затуляючи руками скривавлене обличчя. За мить услід вибігла й Рейчел. Хрипко вигукуючи прокльони, вона била його мітлою по голові й плечах, а між пальцями в неї метлявся жмутик рудого волосся. Вона кричала, верещала, пінилась і не спускала з чоловіка несамовитих очей. Обоє пробігли повз Джосліна, не помітивши його, вбігли в собор, і там вигуки праведного гніву ще примножила луна, а у відповідь залунав регіт — видно, там уже були робітники. Джослін озирнувся туди, сюди, тоді перейшов подвір'ячко й з грішми в руці зупинивсь перед відчиненими дверми.
Гуді Пенгол зігнулась перед вогнищем, де над тьмяним жаром ще погойдувався підвішений на ланцюгу чорний казан. Вона спиралась на праву кульшу й на руки, а ноги підібгала під себе. Голі плечі лисніли у світлі, що падало з дверей, голова в пасмах рудих кіс безсило звисла. Гуді не захлиналась від ридань, і все її тіло стрясали корчі. Довга Джослінова тінь упала на пеї. Вона звела очі, побачила його й закричала. Він поклав їй руку на плече, щоб угамувати її, але вона стихла сама, якось неначе напружилась, сіла навпочіпки, зосереджена на чомусь у собі. Ноги її засовались під спідницею. Вона обома руками вхопилася за живіт і знов закричала, але крик був уже не такий — короткий, різкий, мов безжальне лезо ножа. Вона скрикувала знов і знов.