— Чому ти боїшся, сину мій?
Будівпичий стояв перед ним, важко дихаючи. Він поклав руку на мурування.
— Знову бринить.
— Ну то й що? Скільки разів уже бриніло, та й стихало.
Джослін подививсь угору крізь ріденький дощ.
— Ти знаєш, Роджере, я оце подумав... Отой хрест, що нагорі... що буде нагорі.
— Знаю.
— Адже він буде більший за людський зріст? А на макеті — цяцечка, малій дитині на шию.
Будівничий заплющив очі й рипнув зубами. Тоді застогнав.
— Що таке, Роджере? Що ти хочеш сказати мені?
Будівничий подивився на Джосліна, що стояв перед
ним на тлі неба, й хрипко промовив:
— Змилуйтеся.
— Що, знову?
— Велебний отче...
— Ну, що?
— Годі вже.
Джослін і далі усміхався, але його усмішка застигла. Будівничий рвучко простяг уперед вільпу руку.
— Усі й так уже приголомшені красою того, що ми... того, що ви...
Роджер відвернувся, зіперсь па мурування обома лік-
тями, сховав обличчя в долоні, й голос його зазвучав приглушено.
— Прошу вас, змилуйтеся.
— Крім тебе, ніхто не зуміє.
Будівничий хвильку помовчав, не відкриваючи обличчя. Нарешті, не підводячи його, заговорив:
— Спробую вам розтлумачити, у чому вся заковика. Каміння бринить. Я не знаю чому, але можу здогадуватись. Оце ж бо й клопіт, розумієте? Я завжди тільки здогадуюсь. А як достеменно спитаєте, то не знаю нічого. Чи принаймні не так, як ви...
Він скоса зиркнув на Джосліна.
— Не так, як ви, коли промовляєте в церкві перед людьми. Розумієте?
— Чом не розуміти.
— Отож ми, кажу вам, тільки здогадуємось. Ми оцінюємо, що те чи те досить міцне. Але чи так воно насправді, ми не знаємо, поки нема повного навантаження. А ще ж і вітер, оцей вітер, що начебто тільки ледь ворушить волосся у вас на голові...
Він сердито втупився в Джосліна.
— Ви маєте такий прилад; щоб зважити вітер, отче? Дайте мені його, і я вам скажу, що встоїть, а що ні.
— Але ж підпори не осідають. Я ж тобі сказав..
— Вони почали бриніти.
— Ти досі ніколи не чув, щоб будівля бриніла?
— Ніколи. Довкола нас усе нове, нечуване. Ми будуємо наздогад.
Він задер голову на товстій шиї й утупив погляд у небо.
— А тепер іще й шпиль: ще півтораста футів. Отче, цього, що є, досить!
Із Джосліпової голови спокійно озвалась воля. Він сам почув її слова:
— Я тебе розумію, сину мій. Знов же — тобі бракує відваги. Сказати тобі, в чому наше життя? Уяви собі муш-ку-одподенку, що живе тільки один день. А отой он крук, що літає над нами, знає щось і про вчорашній, і про позавчорашній день. Крук бачив, як сходить сонце. Можливо, віп знає, що воно сходитиме ще. А однодепка не знає. Жодна одноденка не знає, що воно таке! Ось у чому наше життя! Ні, пі, Роджере, я не збираюсь виголошувати тобі казання про те, що паше життя жахливо коротке. Ти незгірш за мене знаєш, що воно нестерпно довге, і все ж його треба терпіти. Але наша доля не така, бо ми обранці — і я, і ти. Ми одноденки. Ми нЬ знаємо, що нас чекає вгорі, коли піднімаємось туди фут за футом; але ми повинні прожити все своє життя з райку до вечора, щохвилини відкриваючи щось нове.
Роджер пильно дивився на нього, облизуючи губи.
— Ні, не втямлю я, що ви мені розказуєте. Але я знаю, скільки шпиль важитиме, а яка в ньому буде міцність — не знаю. Ось гляньте, отче, вниз: отут, через стіну, вздовж вікон, кутів, простінків, аж до покрівлі, до вершечка кедра, що в подвір'ї.
— Бачу.
— Проповзіть по всьому поглядом, як комаха, фут за футом. Ви гадаєте, ці стіни міцні, бо вони кам'яні? Де тамі Це тільки плівка зі скла й каменю, папнута на чотирьох ребрах,— по одному в кожному куті. Ви це розумієте? Камінь між стояками не міцніший за скло, бо на кожному дюймі я мушу ощадити вагу, купувати міцність коштом легкості або легкість коштом міцності; вгадувати, яку дати товщину, ширину, відстань, поки аж серце затинається від самої думки. Дивіться вниз, отче. Не дивіться на мене — дивіться вниз! Ви бачите, як скріплені ребра по кутах? Я скріпив камінь, але я не можу зробити його міцнішим! Камінь ламається, колеться, кришиться. Та навіть тепер, коли підпори бринять, оце от, може, ще й устоїть. Я зроблю над вежею покрівлю, можу ще поставити флюгер, його видно буде за багато миль.
Джослін раптом завмер і насторожився.
— Кажи далі, сину мій.
— Але шпиль — ну ніяк неможливо! Вам треба піднятись аж на таку висоту, отче, щоб ви зрозуміли, невже ви цього не бачите? Це буде кам'яна плівка на кам'яному кістяку. А всередині — низка отих восьмикутників, що вище, то менших. Але ж вітер, отче! Треба скріпити ті восьмикутники один з одним і підвісити всі до кам'яного наголовка, щоб вопи своєю вагою втримували плівку на місці. І знов — вага, вага, вага! І вся та вага ляже на колони, на плівку стін, на ті підпори, що бринять...
Він ухопив Джосліна за рукав.
— І навіть це ще пе все. Хай хоч як намагатись, а зовсім прямовисно шпиль на стіни не тиснутиме. Він розпиратиме оці чотири наріжні ребра — розпиратиме на боки! Можна — і треба — па кожен ріг поставити шпилик, щоб тривкіш було, але — не дуже високий, бо знов же вага. Де та межа, до якої я можу дійти, врівноважуючи одне другим? Звісно, можна вставити в шпиль один восьмикутник, і другий, і, може, й третій,— його пальці стисли Джослінову руку,— але раніше чи пізніше замість оцього дзвону ми почуємо в соборі щось інше. Гляньте ще раз униз, отче. Раніше чи пізніше ми почуємо гуркіт, грім, рев. Оці четверо наріжних ребер розхиляться, як пелюстки квітки, і все, що є тут, пагорі,— камінь, дерево, залізо, скло, люди,— рине вниз, у собор, як гірський водоспад.
Роджер якусь хвилину помовчав. Потім заговорив знову — тихо, майже пошепки.
— Я вам кажу... все інше в таємницях мого ремесла сумнівне, але це — певне. Я знаю. Я бачив, як валиться будівля.
Джослін стояв із заплющеними очима. В голові його вище й вище виростав стос восьмикутників із дубових брусів завтовшки в фут. Він зціпив зуби, і на хвильку йому здалося, ніби каміння під ним ворушиться, розповзається на боки. Шпичастий ковпак півтораста футів заввишки почав обсуватись униз, розвалюватись, розсипатися серед пилюки, диму й гуркоту, все швидше й швидше, викрешуючи іскри, вогонь і грім, і трощив собор, аж кам'яні плити підскакували, мов трісочки, поки звалище не поховало їх під собою. Це відчуття було таке виразне, наче й сам він упав з південно-західним ребром вежі, що впало на подвір'ячко з аркадами, переломившись, наче йога в коліні, й розвалило книгозбірню, ніби ударом ціпа. Джослін розплющив очі: йому аж млосно стало від того уявного падіння. Він учепився руками в стіну, а внизу подвір'ячко з аркадами хиталось сюди-туди.