Отже, вона весь час його хвилювала і її руді коси теж, але він відчував тільки жаль, що їй соромно, та ще якусь дивну тривогу. До початку грудня всі чотири голови були закінчені, і юнак поніс їх у нежу, де їх дожидали четверо верхніх вікон. Того ранку, коли Джослін дивився, як їх несуть нагору, в соборі сновигала й торохтіла, не вмовкаючи, Рейчел. Німого юнака вже не було поруч, і Джо-сліна цілком захопила думка про Гуді, покинуту Пенго-лом. "Чому я так знехтував її? Я ж їй потрібені" І, ніби думка про неї викликала її, Гуді з'явилась — квапливо йдучи північним нефом, звела очі вгору, тоді звернула вбік, обминула середохрестя, ввійшла в галерею, все швидше, швидше...
— Дитино моя...
Він подумав: "Заради неї я повинен це зробити, хоч воно й відвертає мене від головного". І швидко пішов до південного виходу з галереї. І ось вона надійшла, так само квапливо, й хотіла обминути його.
— Дитино моя!
Сміючись, але трохи й сердячись, він перейняв її й розкинув руки, не пропускаючи. Вона зупинилась під стіною, боком до нього, й знітилась. Коси були скромно прикриті, обличчя відвернене, так що він бачив тільки запалу щоку.
— Дитино моя, я хотів...
"А що ж я хотів? Що я збирався сказати їй? Про що' я можу спитати в неї?"
А вона вже благально говорила, звівши до нього обличчя:
— Пропустіть мене, отче. Будь ласка, пропустіть!
— Він повернеться.
— Прошу вас!
— А тим часом... Усі ці роки... Дитино моя, ти така рідна мені...
І рантом він уражено побачив, як побіліли в неї губи, а зуби аж вищирились. І ще він побачив, якими величезними, застиглими й темними можуть бути очі — ніби й вони були теж вищирені, мов зуби. Вона підняла кошика до грудей і прошепотіла ледве чутно:
— Ще й ви!
І вона кинулась геть — важко дихаючи, схлипуючи, прослизнула повз нього, побігла темною галереєю, аж важкий плащ лопотів, а з-під спідниці блискали ступні й кісточки.
Джослін узявся руками за голову й сердито, збентежено, розгублено промовив:
— Що це все означає?
А тоді струснувся, бо відчув, що вона не відпускав його, а це пошкодило б ділові. "Треба відкинути геть усі ці дрібниці,— подумав він.— Якщо й це входить до ціни — ну що ж, нехай. Та й яке пуття з цих роздумів, коли я не можу допомогти? У мене на руках занадто велике діло. Діло! Діло!"
В нього зринула думка, така яскрава, що він збагнув: її вкладено йому в голову. Це одкровення! "Треба піднятися над усією цією суєтою!" І разом з тією думкою знову прорвався високий, дратливий сміх. "Ось я понесу свою полум'яну волю на саму вежу!" Він опустив погляд на свою рясу й збагнув, що в ній незручно буде лізти по драбинах; але він нахилився, підібрав край ряси ззаду, протяг між ногами й запхав за пояс. Якийсь робітник, що спускався вниз, дав йому дорогу на першому помості сходів й постукав по лобі кісточками пальців. І раптом у Джосліновій голові стало легко-легко. Нарешті круг нього вигравало сонячне світло. Він піднімався вище й вище; ступив на темну, необгороджену площину трифорію, пірнув у колодязь кручених сходів, освітлений тільки вузькими щілинами стрільниць, немов зробленими для лучників на випадок облоги. Сходи скінчились, і він побачив нові колоди над склепінням. Він побрався далі широкими драбинами серед світла з нижніх вікон вежі.
— Звичайно! — крикнув.— Звичайно!
Серце аж у ребра калатало, і він зупинився на хвилину — трохи передихнути. Сів на краю помосту, ніби крук на скелі. Робітники, що піднімалися й спускалися драбинами, зацікавлено поглядали на нього, але нічого не казали. Він посунувся на самий край і звісив ноги. Вхопився обома руками за стояк, вихилився з-за нього й глянув униз.
Кути, стіни й вікна вежі вужчали донизу й здавалися такими тонкими, наче вони здатні витримати тільки власну вагу. Все було нове, чисте. Вісімдесятифутові просвіти вікон, по двоє в кожній з чотирьох стін, помости, стояки, драбини, свіжообтесані колоди ясніли на сонці. Джосліна сповнювали страх і захват, наче малого хлопчака, що всупереч забороні вперше видерся надто високо на дерево. В голові наморочилось, забивало дух, але він перемагав себе й, скосивши очі, дивився просто вниз — униз, униз, крізь усі отвори, аж у далекий світ середохрестя. Плити підлоги були тьмяні, як перше дно ями, знебарвлені глибиною й присмерком унизу, в соборі. Потім запаморочення минулось, лишилися захват і думка.
— Звичайно!
"Отаке, мабуть, відчуває птах, коли вільно пурхає з гілки на гілку або ширяє в небі. Отакими сірими, плазу-чими, прикутими до землі, мабуть, здаємось ми йому... Самі голови та плечі". Тільки-но подумавши це, він побачив, як унизу сунеться по плитах Рейчел, ніби щось виштовхнуте з самої землі. Відчувши себе вільним від неї, він обернувся до драбини, що вела нагору. Підвівся й почав лізти по щаблях ще вище, не зважаючи на свої білі ноги, непристойно оголені. На двісті з лишком футів •над землею в них пе було нічого непристойного. Він піднімався з помосту на поміст, раз по раз поглядаючи на самий верх, де мулярі пнулися до неба. Довкола знову панував гучний гамір роботи. Джослін зупинився передихнути коло "ластів'ячого гнізда" й побачив, що то ціла кімната, не менша за його спальню, підвішена в куті вежі й освітлена незаскленим вікном. Будівничий був там, він саме націлював свій візир крізь вікно на протилежний кут. Джослін, сяючи, зупинився коло нього на помості з чотирьох дощок і голосно вигукнув, збуджений і потішений висотою:
— От бач, сипу мій! Підпори не осідають!
Будівничий відповів похмуро, не віднімаючи від ока
свого візира:
— Хтозна, як воно там. Може, кожна підпора стоїть на своїй окремій підвалині.
— Я ж тобі сказав, Роджере. Вони плавають!
Будівничий дратливо стенув плечима.
— Не кричіть, я чую.
— Роджере!
Джослін простяг руку, але Роджер-Муляр відсахнувся, ніби злякавшись доторку. Обійшов його по крайній дошці під білого стіною і притиснув візира до грудей.
— Я вам з самого початку сказав, отче, і тепер кажу те саме!
— Як ти можеш так говорити, Роджере, коли... коли кругом тебе чудеса! Невже ти не відчуваєш? Невже ти не набираєшся з них сили, не навчаєшся, не бачиш, як вони змінили все?