"Треба піти до них",— подумав Джослін, крізь спалахи болю в голові дивлячись, як німий виходить із приділу.
Тоді сказав уголос:
— Я надто мало їм, великий піст виснажив мене. Хто я такий, що смію умертвляти плоть, потрібну для роботи?
У середохресті залунав крик, і він, стривожений, зірвавсь на ноги. Перейшов квапливо галерею і зупинився, кліпаючи очима проти яскравого світла. Перед очима пливли райдужні кола, в голові пульсував біль, але він насупив брови й шаленим зусиллям волі погасив ті кола. Спочатку він не зрозумів, у чому річ, бо до нього підбігла, торохтячи язиком, Рейчел, і йому довелося знов напружити волю, щоб не слухати її. Всі робітники, все військо стояло круг ями. Жінки, крім Рейчел, скупчились у північному трансепті. Підходячи, він помітив, що юрба прибуває: нові й нові люди підступають і, пошепотівшись трохи, напружено застигають на місці. Неначе то актори виходили на сцену, щоб почати інтермедію, й чекали тільки удару барабана. Там були й Гуді Пенгол, і сам Пен-гол зі своєю мітлою, і Джіген, і німий, і Роджер-Муляр; здаваЗіось, ніби то фігурки з дзигарів, застиглі в неживих поставах, чекають, щоб вибило годину. Вони стояли нерівним колом, а посеред того кола була яма. З цього боку над ямою — і, попри всю тривогу та біль у голові, Джослін зрозумів нащо — стояв на столику лист блискучого металу, що ловив сонячне проміння й відбивав його вниз, у яму. З того боку сиділи навпочіпки Джіген та будівничий і дивилися вниз.
Джослін швидко рушив до ями — Рейчел бігла за ним, не вмовкаючи; та коли він підійшов, будівничий підвів голову.
— Ану, відійдіть далі! Всі! Чуєте? В трансепти!
Джослін тільки розтулив рота, щоб спитати, в чому
річ, та Роджер люто засичав на дружину:
— Ану не застуй! Гайда надвір!
Рейчел вийшла. Роджер-Муляр знову нахилив голову над ямою. Джослін став навколішки поруч нього.
— Що тут таке, сину мій? Кажи!
• Роджер не підвів голови.
• Рятунок був тільки в праці, що вимагала надзвичай
• — Свята.
Роджер не підвів голови.
— Дивіться на дно. Не рухайтесь і дивіться.
Джослін, спираючись на руки, нахилився вперед, і
йому наче бурхнув крізь шию в потилицю окріп, так що він ледве не скрикнув. Він міцно заплющив очі й став чекати, поки минуть хвилі нудоти й болю. А Роджер поряд шепотів:
— Дивіться просто на дно.
Джослін розплющив очі, й сонячне світло, відбите листом металу в яму, вже не обпекло їх. У ямі — тихо, порожньо, Джослін бачив усі верстви на стінках. Спочатку — камінь, шестидюймові плити в них під коліньми, далі з цієї кам'яної губи ніби звисав щебінь, скріплений вапняним розчином. Потім — фут чи два чогось волокнистого: може, обламані кінці хмизу. Ще нижче була темна земля впереміж із кам'яними круглячками; і дно — ще темніше, теж засипане круглячками. Наче не було на що й дивитись; але м'яке світло, відбите від металевого листа, давало спочинок очам; і довкола стояла тиша.
І враз Джослін помітив, що від стінки відвалився камінець і дві грудки землі; а тоді прямо під ним відірвався цілий корж, із квадратний ярд завбільшки, й глухо гупнув на дно. Камінці, що впали разом з нею, тьмяно блищали у відбитому світлі й перекочувались, ніби вмощуючись на своєму новому ложі. Джослін дивився й чекав, коли вони нарешті вляжуться. Та враз волосся стало дибом у нього на потилиці: камінці не влягались. Ось раптом заворушився один, ніби охоплений неспокоєм; а потім він побачив, що ворушаться всі камінці, ворушаться повільно, ніби хробаки. Під ними рухалась земля, штовхаючи їх сюди й туди, ніби каша, що закипала в горщику, і камінці-хробаки повзали по ній від того руху, як рухається пилюка на шкірі барабана, коли в нього бити.
Джослін рвучко підняв руку, ніби хотів захиститись нею від того дна. Тоді глянув на Роджера-Муляра, що теж прикипів очима до кам'яних хробаків, вищиривши зуби, жовтий на виду, і не тільки від світла, відбитого металевим листом.
— Що це таке, Роджере? Що це?
Якась подоба життя; те, чого не слід бачити чи торкатися, підземна темрява, що переверталась, булькала, закипала.
— Що це? Кажи!
Та будівничий усе дивився вниз широко розплющеними очима.
Це настає Судний день; чи, може, тут унизу — склепіння пекла. Може, то ворушаться грішники або кістяки перевертаються, пориваючись устати; а може, це сама жива поганська земля, нарешті розкута й пробуджена. Оеа сіеі *. Джослін мимовільно підняв руку до рота —і враз аж затіпався весь, почавши хреститись.
Під південно-східною підпорою хтось пронизливо скрикнув. Там стояла Гуді Пенгол, а в неї біля ніг качався на плитах її кошик. На нижній із приступок, що вели до дощаної переділки перед хором, щось грізно ляснуло; судомно зиркнувши в той бік, Джослін побачив,
1 Матір богів (латин.).
як по плитах бризнули в усі боки уламки каменю, наче крижинки від удару по кризі замерзлого ставу. Одна трикутна скалка з долоню завбільшки ковзнула аж до краю ями й упала туди. І в ту ж мить залунало ще щось: високий, протяглий, неймовірно, нестерпно напружений звук. Він ішов невідомо звідки, не з якогось певного джерела, бринів однаково й посеред собору, й попід стінами; він голками впивався в усі вуха. І ще один камінь упав згори й розбився, аж скалка вдарила в металевий лист.
І враз вибухнув хаос людських голосів; зойків, вереску, прокльонів. Почалася й метушня, гарячкова, безладна: всі кинулися врозтіч, наосліп, не дивлячись, куди біжать, аби вибратись надвір. Схопившись на ноги й квапливо задкуючи від ями, Джослін бачив руки, обличчя, ноги, чуприни, суконну та шкіряну одіж — все мелькало перед очима, не доходячи до свідомості. Гучно забряжчавши, впало металеве дзеркало. Джосліна штовхнули на підпору, і чиїсь уста — чиї? — закричали поряд:
— Земля повзе!
Він підняв руки, захищаючись від поштовхів, і почув, як будівничий десь гукає:
— Тихо!
І сталось чудо: галас затих, лишився тільки той високий, шалений, напружений дзвін. Коли галас завмер, будівничий знову крикнув:
Тихо! Тихо, кажу! Несіть камінь, якіїй трапиться,— засипати яму!
І знову вибухнув крик, але вже схожий на хоровий спів:
— Засипати яму! Засипати яму! Засипати яму!
Джослін притискався до підпори, а юрба завирувала