"Господи, почуй наш плач!"
А потім пішла чутка, що в місті почалася чума. Перед вівтарем, де сяйво свічок звістувало присутність Святого духа, юрмилось дедалі більше людей, напружених, безмовних облич із блискучими очима. Сам Джослін ніколи не приставав до того тлуму, бо йому час від часу з'являвся ангел — утішити, зігріти, підтримати його. Проте, як добрий воєначальник, він бачив, яка потрібна їм допомога, адже ці люди, його знаряддя, які він мав уживати, тепер здавались йому ніби мавпами, що без пуття лазять на даху. Тому він виніс макет собору зі шпилем і поставив у середохресті під північно-західною підпорою, аби піддати їм духу. Макет стояв на столику й видавався єдиною чистою річчю в усьому соборі, хоча на доторк теж був вогкий.
Так минуло різдво. Хай зраджуються небеса, і хай земля втішиться перед лицем Господа, бо він іде.
Так і вважалося, що він прийшов; але хмари все висіли над самим дахом, і коли мряка припинялась хоч на хвилину, люди зводили вгору очі й мацали себе за щоки, самі собі не вірячи. Якось, коли дощ ущух, але в печері нефа стояв аж надто тяжкий дух, Джослін зупинився коло макета, щоб підбадьоритись самому. Він насилу вийняв вежу з гнізда, бо дерево відвологло, й тримав її шанобливо, як святощі. Ніжно гладив, колихав на руках, обдивлявся, як мати обдивляється немовля. Макет вежі був вісімнадцять дюймів завдовжки; нижня половина чотирикутна в перерізі, з високими вікнами. Її увінчував цілий гайок струнких шпиликів, серед яких здіймався високий шпиль, тонкий, без прикрас, із невеличким хрестиком на вершечку. Хрестик був менший за той, що Джослін носив на шиї. Джослін стояв біля північно-західної підпори, все колишучи на руках макет вежі, й запевняв себе, що тепер вода в річці вже почне опадати. Бо дощу не було вже цілий тиждень; хоча березень випав хмарний і не вітряний, усе-таки можна було сподіватися, що відвологле сонце таки проб'ється крізь хмари й висушить грязюку на полях. Погладжуючи шпиль рукою, він почув із виламу в північному трансепті Джіге-нів голос. Заплющив очі й подумав: "Ми витримали! Хай же віднині все буде інакше!" І він ніби побачив заплющеними очима, як сухі дні набирають розгону, прямуючи до світла. Згори долинав стук довбешки; і раптом шпиль у руках глибоко схвилював його; він згадав уявні обриси в небі над собором, і йому аж дух перехопило. Він відчув у собі життя. Задер підборіддя, розплющив очі, розтулив рот і вже хотів складати дяку господові.
Але завмер, не вимовивши й слова.
З Пенголового "царства" вийшла Гуді Пенгол. Швидко ступила три кроки вперед. Тоді зупинилася, ступила крок назад. Повільно рушила до середохрестя, не дивлячись уперед. Вона дивилась кудись убік. Одною рукою притримувала плащ біля шиї, а в другій, піднявши її, несла кошик. Вона дивилась убік, ніби обминала лютого бугая чи жеребця на припоні. Ноги несли її по колу, недосяжному для небезпеки, плече мало не терлось об стіну; але ті ноги не дуже прагли нести її далі. Очі були ніби дві чорні цятки на блідому після зими обличчі, уста розтулились, і вона здалась би дурненькою, якби таке гарне створіння могло здаватися дурним і якби на її виду не світився такий відвертий страх. Приголомшений Джослін простежив за її поглядом; і раптом час полетів стрибками, а може, й зовсім спинився. Тому й не дивно було, що він, іще й не побачивши будівничого, вже здогадався, на кого вона дивиться.
Роджер-Муляр стояв однією ногою на першому щаблі нижньої драбини риштовання, спорудженого навколо південно-східної підпори. Він спускався з того риштовання, дивлячись на Гуді. Ось він повернувся. Рушив по плитах підлоги, а вона скрадалася попід стіною все повільніше. Вона аж щулилася, щулилась і дивилась кудись угору й убік. Роджер ніби припнув її там, він дивився вниз і щось поважно говорив, а вона прикипіла до нього очима, розтуливши уста, й хитала головою.
Джосліна пойняла дивна певність. Він побачив усе, збагнув усе. Він побачив, що таких зустрічей було вже багато. Побачив страждання й смуток. Побачив — і це було схоже на одкровення під час молитви — що й саме повітря круг них двох було якесь не таке. Побачив, що їх оточує щось ніби шатро, яке відмежовує їх від усіх інших людей, і що вони обоє страшаться того шатра, але нічого не можуть удіяти. А вони вже розмовляли поважно й спокійно; і хоч Гуді знов і знов хитала головою, та не йшла геть, не могла піти, як видно, бо незриме шатро змикалося круг них. Вона тримала в руках кошика, вона зібралась іти на базар, їй не було чого розмовляти з будь-яким чоловіком, а з будівничим і поготів; їй досить було б похитати головою. Вона легко могла б проминути цього кремезного чоловіка в шкіряних штанях, бурій куртці та синьому каптурі, їй не треба було навіть зупинятись: вистачило б пройти мимо, відвернувши голову в другий бік, бо він не тримав її за руку. Але вона стояла, дивлячись на нього скоса, і її чорні некліпні очі, її уста промовляли: "Ні!" Тоді вона зненацька рвонулась від нього, ніби справді хотіла прорвати щось у повітрі; та шкода — невидиме шатро, що об'єднувало їх, тільки розтяглось і не випустило її. Вона лишилася всередині, вона вже довіку мала бути всередині того шатра, як була там тепер, хоча й поспішала геть південним нефом, уже не бліда на виду, а червона. Роджер-Муляр стояв і дивився їй услід так, ніби для нього в цілому світі, крім неї, не було нічого й нікого, і він нічого не міг із цим удіяти, хоч як це його мучило. Коли північно-західні двері зачинилися за Гуді, він повернувся до Джосліна спиною й пішов до риштовання, наче сновида.
І тоді в Джосліні немов із якоїсь ями піднявся гнів. У його уяві мелькало обличчя, яке щодня схилялось під його благословення, бринів її безтурботний спів у Пен-головому "царстві". Він задер підборіддя, і з темного закутка душі, де кипіли обурення й біль, прорвалось на уста слово:
— Ні!
І враз йому видалося, що вічне оновлення життя на землі — це мерзота, це якийсь потоп багна. Йому забило дух, він побачив вилам у північному трансепті й кинувся туди, надвір, на денне світло. І зразу почув здалеку глузливі голоси робітників. Хоч у ньому жаром горів гнів, та він зрозумів, яка це сміхота для них — побачити, що сам настоятель вибіг із виламу, тримаючи в обох руках свій "безум". Він кинувся назад, у середохрестя. Та північним нефом саме надходила невеличка процесія; серед неї йшла і Рейчел-Муляриха з дорогоцінною ношею на руках. Джослін машинально поздоровив і поблагословив її, та мажордомова дружина вихопила немовля в неї з рук і гордо попливла до приділу Пресвятої діви, де була хрестильна купіль. Через це він лишився на самоті з Рейчел, яка нащось відстала від процесії. І хоч у очах його ще стояли Роджер та Гуді Пенгол, він помалу зрозумів нащо. Він тільки не міг повірити, що жінка, хай навіть у нестямі (очі вибалушені, пасма чорного волосся спадають на щоки), здатна говорити таке. Його скував не потік її слів, а їхній зміст. Обличчя в Рейчел сіпалось і трусилось, як віконна шибка в бурю, і вона пояснювала йому, чому не має дітей, хоча й молить бога про це. Коли вони з Роджером уперше лягли разом, вона в найнедоречніпгу мить засміялась — не могла не засміятись! — тож річ зовсім не в тому, що вона нібито неплідна, як дехто думає або й каЖе. Ні, мілорде! Просто вона не могла не засміятись, а за нею мусив засміятись і він...