Коли за немолодим уже чоловіком зачинилися двері, Костриця полегшено зітхнув:
— Бачиш, кого мені підсовують?
Колега із заводу залізобетонних виробів — Глушко — розвів руками.
— Це називається: кадри вирішують все. Обоє невесело посміхнулись.
— Тричі сидів,— сказав Костриця.
— Сяде й вчетверте,— байдуже зауважив Глушко. Він люто ненавидів колишніх зеків, особливо тих, котрі прямо у вічі дивляться і мовчать, немов дорікають йому: бач, і ми люди, і нас поважати треба. Глушко спохмурнів — не маленькі, знаємо. У вовчій зграї бровки не плодяться.
Костриця, ніби вгадавши його думку, сказав:
— Звідти янголами не повертаються...— і опустив очі, на якусь мить згадавши небожа Івана. Отак і він колись вернувся, ну, господи прости, міністр який — не менше, зиркнув на нього, рідного дядька, як гицель на пса бродячого, мовляв, ось ви вважаєте мене босяцюрою, а насправді я — безневинна жертва...
Лице Костриці взялося бурими плямами, він хвилювався, а чого, питається? Вакансій немає, вакансій,— подумки заспокоював себе, звертаючись ні до кого, та в глибині душі бажаючи, щоб його почув отой, що приходив, тричі амністований за зразкову поведінку і старанність в роботі.
Колега Глушко підвівся, накинув на плечі пальто, взявся за капелюх:
— Якби вже літо швидше та поскидати із себе половину. Костриця не відповів, він сидів за столом і відчував, як обпікає
щоки, присмалює ніздрі і повіки, звідкіля той вогонь брався — хтозна. Уже підперезаний, в ретельно вимощеному капелюсі, Глушко взявся за дверну ручку і раптом спитав:
— І чого ти скис? Немає вакансій — та й по всьому. Бувай!
Двері легенько рипнули, потому почувся шелест великого огрядного тіла, і в незавидному кабінетчику завкадрами БМУ-41 ураз схолодніло. Костриця теж подумав про літо, але якось мляво, невиразно, плутано, хотів згадати, де відпочивав минулого року, і не згадав — просто десь біля моря. Яскраве сонце, ніжний гравій під ногами, легенька хвиля і його власне, невагоме тіло... Відпустка... море... незалежність... надійність... Хто про них не мріє, хто не прагне їх? Посміхнувся, гмикнув, з трудом одірвав очі од стіни, точніше — тьмавої плями, що утворилася там від його погляду, подивився у вікно і знову відчув, як запашіли його щоки,— він сидів за гратами, такими собі симпатичними, навіть ажурними, легковійними, сам замовляв, сам і вставляв, бо змалечку до ремесла привчений, і пишався тим, що вміє, не так, як інші — тим, що не вміють. Бо не хочуть, любив повторювати, вважав, що людина все може, якби не лінощі, а ще погано, коли з матеріалом туго. "Немає вакансій — та й по всьому..."— це не він, це Глушко сказав, замалим не гримнув на недоречну пам'ять, це вона дратує його сьогодні, підсовуючи йому чуже і непотрібне, замість того, щоб назвати приморське містечко, де навідувались до нього надійність і незалежність, покроплені бризками солоного моря.
До відпустки ще три місяці, дев'яносто два дні.
Тьмава пляма на стіні знову привернула увагу Костриці. За вікном не було нічого цікавого: через куценькі клумби пролягла траншея — природний газ тягнуть до людських садиб, далі — старий занехаяний сад з опудалом, вибоїста дорога, хтось кудись їде, хтось кудись іде — потихеньку, помаленьку,— життя не визнає шалених ритмів, це тільки в них, в управлінні,— давай, давай!.. План, зобов'язання... Малим річкам — великий бетон! Хай критикують горлохвати, зате люди задоволені — заробляють добре. Роблять — от і заробляють. Мо' й самому сісти на екскаватор? Е-е, пізно. Літа не ті і взагалі... Є на столі й до столу, зайвого їм не треба, погано тільки, якщо матеріалу немає, тоді умій не вмій, а свисти в дудочку, це тільки небожу здається, що по конторах сидять такі собі дармоїди, чиновники, авжеж, легко говорити...
Костриця знову перевів погляд на вікно і знову зачепився поглядом за грати. Нащо вони? А-а, тут же документи, тут секрети, тут долі людські. Ось кому грати потрібні, не стерегтиме ж їх міліціонер із собакою — аж смішно. А він, Костриця, чого за гратами?
У двері постукали. Костриця автоматично підтягнув до себе одну з течок — працює. Зазирнув головний бухгалтер:
— Ідеш?
— Та ні, ще трохи попрацюю...
Головний бухгалтер прослизнув у кабінет. Костриця глянув на нього неуважно, бо знав, як себе самого: малий, худий, аж чорний. Бувають же такі нещасні. Ти їм хоч три комунізми влаштуй — все одно маслаччя випиратиме. А й пасіку ж держить.
— Читав останній "Огонёк"?
Костриця журналів не читав і взагалі товстого читання не визнавав, районну газету продивлявся, у "Спортивну" інколи зазирав, не міг збагнути, як люди не соромляться писати отаке довжелезне. Для кого? Народу треба коротко і ясно. Народ простоти хоче. Правди. Та й ніколи народу розчитуватися. Статистичні зведення — оце документ, а то починають від царя Гороха.
— Там артист Жженов, знаєш такого, про свою Колиму розказує, "Саночки" називається...— головний бухгалтер по-жіночому заломив руки, похитав головою.— Що робилося, що робилось, подумати страшно.
— А ти не думай.
— Я й не думаю, воно саме... з усіх сторін лізе, таке пишуть, таке пишуть, наче й не в нас було! — Головний бухгалтер зітхнув уже спокійніше.— То як, не йдеш?
Розвівши руками, мовляв, от як йому ще багато треба зробити, Костриця теж зітхнув, і головний бухгалтер його зрозумів:
— Коли вже ця каторга скінчиться? Робота — хата, хата — робота, ото тільки й світу, що урвеш півгодини на газету чи журнал... Ну, бувай!
Вийшов. Двері зачинив легенько, хазяйновито, хоч Костриця вже весь наструнився. Ширша половинка безгучно налягла на вужчу, тільки течка на столі здригнулася, боляче вдарила по пальцях, несподівано розкрилася, і на Кострицю глянуло ще п'ятнадцятирічної давності фото — небіж-десятикласник. На звороті — напис дитячим невстояним почерком: "Любому дядечку від Іва-на-побивана, що вийшов на світлу життєву путь..." І — дата. І — підпис.
Костриця й не торкнувся до фотокартки, тільки дивився в юні, відверті очі, а вони мовчали, тамуючи у собі захоплення світом, довіру до життя, очі дивилися на Кострицю знизу вверх, але тому здалося, що незмигний погляд Івана все-таки зверхній, зарозумілий, так, звісно, дивиться молодість, а може... Костриця закрив теку, пальцями перебігло тепло — знімок дихав, тека, як і щоки Костриці, взялася бурими плямами, проте рум'янець щез, щойно