Сам Радивой обгорілий і чорний, як Огарянин, від пороху та поту, стежив пильно за летом каміння, — де справив розреготану пащеку смертоносних пороків, дубові зуби шереширів та стрикусів, там зараз же позіхала зловіща прогалина, немов обсмалена громом. І Радивой рум'янів доброю местю, тріумфом героя.
Жара чимдалі розсипалася білим пилом сліпучим, і сонце, завішене над головами, з їдкою силою розпікало тяжкі скрижалі щитів, сліпучу луску нагрудників, червоні вістря мечів.
Андрій з Болохова держав у лівій жмені стяг, розшитий тризубом, гордий скарб держави, золотий і голубий, як зоря серед неба, — у правій стискав копіє, зрум'янене кров'ю і сонцем. У тисячеголосому роззвуці смертного хропіння, безумної лайки, окликів тріумфу та голосних чиїхось молитов сторож знамени п'янів як на розгульному пирі.
Біля Андрія так близько, так вірно, як власна тінь, боролася за честь Галича, за право народу, струнка гей смерячок поява у панцирі з прозорих мідяних спіраль, крізь які мелькала соняшна зелень опанчі. Борець-дітвак орудував списом чи не вперше? Він чигав скупчено, весь замінений в око, поки чорні, жовті й червоні туловища зайдеїв виринуть купою верх бервен частоколу, а тоді бив вістрям списа у саме серце пекла.
Підскок, бойкий гей вітер, яким він падав аж на край стіни, щоби вирвати з ворожих рук опору й відштовхнути їх, навіки нікому непотрібні, пригадував наглий фуркіт птаха над ватагою хрущів, що жузжать серед листя, — а пал рухів, дуже молодий, заставляв декого обіч, тілько не хорунжого, повертати на борця захоплений блиск очей, короткий, як виїмок хвилини.
Хто був борець? Ніхто не знав його.
... Полуднє повернуло і'д заходу, блакит посірів. З укріплень церкви св. Богородиці, де скупчилася головна сила угорської залоги, гнало каміння, мов зливний дощ. Люди вмлівали зі спраги, очі переставали видіти.
Як на те, вискочила з глоти босоніжка, вуличний смільчак, з двома жовтими кісками на раменах, — зняла з пліч повного дерев'яного водоноса і заткнувши в оспіхах крапчату спідничку за стан, підбігла з цинівкою до першого на стіні.
То Андрій зірвав із голови свій шелом з візерунком парда над очима і верг у чиїсь стрічні руки за глотком води. Не зрозумів нічого, коли филя теплої крови поплила йому зі шиї на груди, а світ пішов широким перевертом.
Він упав на коліна, аж дзвоном жвякнула мідь наколінників, затріпотав пустими руками, як на глибині, а тоді повернувся лагідно убік і миттю простяг горілиць.
Прискочили до нього Лазар і Марко Хиличі, заплели раменами і волікли аж там, на край стіни, де на Андрієве тіло ждала многота корчавих рук. У цю ж мить грянув кругом крик під небеса, але вони не чули його:
— Стяг! Д'горі стяг!
— Ай! — замахав руками чепурний хоч у панцирі лицар із Франків, Одільон і спалахнув унутрі як ялова скипка від сердитого розчарування, — ось знову слабке місце! Глядіть, друже Єюльфе, яка нестійна метода боротьби! Удар змістом чудовий, та по ударі — порожнеча... Видержати б до кінця, м'язи в зусиллю, дух напоготові й побіда їх, а вони... Як діти легковажать ворога! Очевидно, цей б'є, аж тріски летять!
Єюльф, високий, ставний парень у північній зброї, блиснув оком, як рись, і закляв: стріла Рюрика зірвала якраз кичку з його шелома.
Кинув борзо крізь спечені губи:
— Зі Сельджуками було гірше...
І весь замінений в око, потонув наново у боротьбі. Не задля цього він прибився туди, щоби у розслідах над воєнною тактикою Руси лягти головою!
А Рюрик, стоокий, звалився туди, як грім, — і пер... Заклекотіло на стінах, безліч рамен витягнулося наобум по уронену святість народу, але дарма! Сутолока, ніби безпросвітна метіль, накрила собою все. Внизу ж Рюрик плигав рисем проміж своїх і кричав хрипло, аж кров трискала з посічених губ:
— На прю! На прю!
Хто це?
Ніби небесна ява у промінню прозорих спіраль нагрудника, ніби той смеряк, що загравою оплив як золотом, двигнувся над столочений лан людських тіл незнаний герой: він станув навшпиньках одної ноги. Друга ж будьте підлетіла всп'ять на невидних крилах...
Одну, одніську хвилю він хитався під своїм сяйливим тягаром, тоді, як зі стіни падав попри нього чийсь молодий, розхристаний труп і зараз же випрямився у почуттю величного моменту, та високо в лазур підніс клейнод без ціни, — стяг подібний сонцю.
— До нас! До нас! — кричали з перших рядів, де видніла прогалина, ніби видерта зубом собаки.
Борець зачув цей зов із нутра тисячі серць і як ластівка на свіжу оранку, так він упав грудьми на те місце, де стіна щитів розсунулася нагло, немов дараба на крутіжи Черемоша, і широко роззявилася загуба.
Порожний трикутник, димуючий хмарою дрібного заліззя проміж два скосі бльоки оборони, виповнила тепер грізна народня оріфляма, як зміст чину понад всякий опис.
У крилатому піврухові борцевих колін, у дівочім під'ємі рамен блиснула довкруг дика краса борні, від якої скосий бльок щитів зійшовся верхів'ям і стопив водно.
Навіть стріла, що шугнула з зойком край стягу і зарилася не в зелене узгір'я, ні, — в йно що розтулену грудь, зеленню перевиту, — не змінила нічого в суворій силі моменту. Стяг стояв ще одну мить ніби закріплений останнім в життю хотінням людини, а тоді закрутився довкола своєї точки опору, ще став...
Поки обі русі коси, що виповзли з-під панцира в прозорих спіралях, — в лицарській хвалі замітали стіну, і повік молоде Ясинине тіло з раною, врубаною в серце, перемайнуло в товпі, повернене щасливим обличчям проти вечірньої блакиті, понурий, запечений в боях первенець Радивоїв ухопив прапор обіруч і скакав похило туди, де ще кричали щосил:
— До нас, до нас!
Навала стріл зашипіла, заревла, стало мрачно, як на досвіті. У сей жахливий сумерк, що вже через хвилю став чогось то прозоріший, у зловіще відхилення в один бік грудей, рамен і пліч, впала нагло як гураган непроглядна, здавалося, галич, — не галич, а розколихана ярим гнівом буря чорнолюддя. Ринула на конях без шеломів, без щитів, страшна, як праведний суд. Жв'якнули їдко коси, червоним блиском вдарили сільські бардини і глухо озвалися ціпи на смертельному току.
Хто вів їх? З ким прийшли?
Ось він, пружний, гей рись, що паде на цілу стаю собак, Ждан... О, як горить це темне чоло під зісуненою взад кропивною шапкою з підвісами! Як скачуть по раменах жмути волосся, ніби снопи вогню у розгар пожежі! Як женуть опередь нього потоки народу, воюють коліньми й зубами кожну криваву п'ядь землі, — кричать перемогу! Сліпне сонце від багру капчурів, гясне небо від шафіру хусток, від крисань у перах джой!