НА ХИЛІЙ ДОРОЗІ
XXV
"Прихилюся я до липоньки,
А липонька не матінка —
Прихилюся я до явірка,
А явірко — не батенько..."
(з нар. пісень)
Одиноке світло у кліти духовника блимнуло ще раз і згасло. Жовта полоса подвір'я з лиснючим углом старої крислатої кирниці накрилася глубокою тінню, — з нею пропала з виду й липа, приспана в рум'яній імлі, як казка чи пісня про зачаровану дівчину. В проймаючій мовчанці північної години гомінко сплакав пугач, а тоді вже стало тихо аж до дна ночі.
— Аклане?
З темряви виринув хилий силует Половчина, з трикутником, випаленим на щоці, довічним тавром. З грубою чулістю Аклан пригортав до грудей накутаний одежею клунок. Маленька діточа ніжка, гола, маяла безпомічно з-під хусти.
— Ось я... — прошепотів послушно. — Натомилося пахоля, ані щеберне.
Струнку тінь жінки, укритої з головою, з кованою скринькою для цінностей у виді п'ятибанної церковці на руці, зійшла бистро з кам'яних сходів. Жінка вела біля колін хлопчика, а цей вередував. Не хотів ні раз із нагрітого лігва, з безпеки.
— Ай, коник мій, я хочу йти з коником, — заплакав пристрасно, впер п'ятки у пісок стежки й приостав.
— Не личить князеві говорити пустого, — шепотом стримував Аклан. — Ваш коник у мене в тайстрі, попоїв травиці і спить.
Пішли. Фіртка, що вела в сад, подалася з протяжним скрипом, який ніби розірвав чиєсь життя надвоє. Листя маслини засвітило здовж стежок власним світлом, сивим і рясним, як наглий дощ. Яблуні зітхали: шелесне суха гилька, птах спищить журливо, із шкалубини тевкне об землю жук до безпам’яти упитий сном. Скиба мокра від вечірного дощу пахла з усіх сил. Вона ніби оксамит всякала шепіт ходи, шум риз.
Княгиня пошпотувалася. В один раз корч терносливу зачіпив бойко рубець її завої, немов останним зусиллям на землі задержував...
Поражена вражінням сплакала внутрішними слізьми. Аклан йшов тепер опередь неї, вів.
У цей раз небо поблідло злегка від пливучого за хмарами місяця й занавіса тьми розхилилася ніби тихі двері. Білий посвіт упав на верховіття. Старі улиї, витягнені в три шнури попід галуззя, замаяли хилими острішками, поміж них побіг місячний промінь, от як стрічка пущена між пальці.
— Тут... — заговорив пістун.
Він з силою відпер якусь ржаву засуву, — вузькі, однокрилі ворітця в залізі з вагою подалися вперід. Потрійний перстень валів, наїжених високими, грізними смугами, зарисувався, як хребет дракона серед скоку.
Нічний запах далечини вдарив у Аклана, як наглий дурман, той самий, що під плавбу кочуючих хмар гойдав колись його дике серце на степах Поросся.
Оп'янів доразу, затужив, будьте під лемент сопілки:
— О зорі білі, черленобокі! Стада гойні, окрасо мандрівок! Роде, розмаю, лісе сонних веж! О ночі, якою дише Чолпан, зоря поранна!
Душа бродника окликалася ще на далекий плач споминів, тугу по доньці-красуні, коли тихий призов ізгори, шорох осиписка й двоє діточих рук простертих до нього з владним довір'ям, вернули його дійсности. Провергся раб.
Тимчасом вал вкритий колючими травами й свербивусом двигнувся перед ними ще раз і ще раз. Важкими стопами, проте чулими до болю на кожну вижолобину, заслухані у тишу ще виразнішу крізь дзвінкий крик серць, збігці сходили по відшибі наскоси. Настирливе плетиво бур'яну, ніби широкий невід, колихався під ними, — засідки накопиченого каміння будували химерний лябіринт, пастки нор, де як котячі очі чаїлася жовта грузь, навівали байдужність на все в світі.
В одній з хвиль княгиня пригадала, що ретязки від клади з воском, від скринь з полотнами лежать у кошику з шитвом у діточій одрині, — не зараз віднайде їх там, кому треба... Непокій, як мрачний вихор, облетів її серце ще завивніше, коли згадала старуху Нонну, напівсліпу гладильницю церковних стихарів, устами якої вона молилася, коли у самої серце було порожнє.
Треба було оставити їй жменю срібла, дати сувій рядна на рубаття, шубку хоч яку проти зими... З глибини болю, неледве матеріяльного, виринув іще перед княгинею величний лоб пса, смугнастий от як лик тигра, строгі очі в янтарних блисках, у сяйві відданости до смерти...
Кого з черги обдарує він своїм очарованням людиною, цей і вітхненний друг покійника, радісна тінь дітей? Кого?
Здавалося, йшли так всю ніч і було дивно, що рання зоря ще не сходила.
Самота розкинулася тепер на всю ширину ночі. Хижа проскурниці Чайки, наряджена місяцем, спала під крилами рясних груш. Об ворітця оперлася, аж лягла на ній грудьми, мов серед глухого ридання дівчина у чільці, — косонька розтріпалася...
Ні, — це тілько купка огняних мальв, збитих оноді бурею, клонилася на тин під вогкий легіт ночі, колихала корони в сріблі...
Обійшли хату здалека, прямували в дремливі тіни вуличок, углиб старого міста. Крислаті житла купців, оглухлі під зеленню, спали найкріпшим сном, — без снів. Недавно здвигнений, білий як облак Іліїнський собор виплив проти них прекрасними світлими сходами, ніби дорога в небо. Мідяна брама сяяла сонним плесом, на кольоровій стяжці шиби сивий кінь рвав із копита в казочний світ, а їздець, вигнутий в скоку, як ялиця за вихром, пер його боки срібними залізцями. По склі блукав самітний промінь, — освітить, бува, на хвилю шовковий жмут гриви, в уплітках, — руку в залізі з копієм, гранчасту бороду воя й спочине... Знову майне уверх, запалить кичку білих пер на шеломі, зрум'янить тепло вістрє копія й згасне...
Пробігли мимо, видовжені тінями аж ген, на Воскресенську нивку, за старомниський сад...
А там Птичий торг виметений охайно, от як тік під неділю, торчав іздалеку туманними видивами спертих у козли столів та ослонів, щей вивернених горі дном великих кошів із верболоза. Станичка мійського провірника мір і ваг заперта наглухо, присіла насередині, ніби хатка на курячій ніжці, що от-от закрутиться довкола себе.
Мелькнув круглий, як вежа, захист стольного правника, що пильнував висоти цін, ходив із княжою хартією, клав око на всі міри й ваги, ще й контрибуціями карав чужоземного купця, який торгував без дозволу...
Як привиди, увеличен! ніччю, чорніли спуди, звіси, ставила...
Ще дві-три улички призадумані над собою останком полохливої мрії і стіна градна, як чорний хитар між затишною безпекою життя і невгомонними вітрами далини, винирнула перед збігцями, спинила доразу.