Місяць минав саме, як за цю єресь сидів ось тут на покаянні.
Став накрапати дробен дощ і гості відчули з вдоволенням дах над головою і свіжу страву у простодушному гуртові. Чтець Арсеній, кучерявий як вихор, з очима, отіненими чорною, неділеною на переніссю бровою, глянув звисока на мниську братію, (стояв на ступенях проміж вікна), переждав хвилю, аж стихло, а тоді постелив голосом, сповитим у світло, як мова арфи:
— Юноша нікий... живий блудно, імі великое оусердіе ко пречистій Діві Богородиці. Тому нікогда путешествующу і гладну сущу, явися Пресвятая Богородиця, сладку йому пищу приносяща, одначе на блюді нечистом: и рече ему, яждь. Он же отвіща: пища всячески приятна єсть, но блюдо скверно, и того ради не могу ясти. Рече же Діва: сице і молитви твоя, имиже оублажаєши мя, пріятні суть, но серце нечисто, того ради не благоволю в них. І от сего видіння юноша начат каятися і приятна бисть молитва его...
Чтець зупинився, вкруг стала мовчанка. Кожний мимохіть глянув вглиб своєї істоти, — монахи сягали мовчки до мис і ломили хліб.
Хоч сумерк йно що нахилився, спалахнули ніби анфракс липові скипи на світичі. Приглухий брат келейник згорблений дремливо, як Семен Стиліт, жбурляв прикороткі угарки в посуд з водою, поки в один раз ігумен не двигнувся понад всіх та не оповістив грімким зовом:
— Любов Божія і боязнь суда Його будет со всіми нами!
Знялася мовчалива суятня, тихий ляск ходаків і братія виходила у хороми, вузькі, ніби переддвер'я раю, сама, як сонмище святих зі старогрецької ікони. ;
А Добриня від втоми, чи під вражінням прочитаного вставав без поспіху, — туга людини, перед якою розгортається звид далеких доріг, наводила йому на ум обиди давно розсипані в порох, манила оплакувати якісь калинові мости життя, банувати за годинами, у яких серце билося найвище, за місцями, де ярився лицарський гнів і шуміла над шеломами в сонці золотопера слава.
Йому хотілося кликнути великим зовом, дарма, що посеред святих стін монастиря: — Гуслю, а живо!
У той раз зринув з-поза пліч хороводу могутній обрис ще одного мниського гостя, що куняв досі осібняком: Добриня захопив оком пругастий арабський виссон, який закутував когось то так цупко, що цей здавався, бути від чуба до п'ят у повійках, як маґ. Тінь дивогляда облетіла в ломаних лініях стелину і вкрила собою мовчазний хоровід, що ступав одинцем повз ковані двері.
Добриня поспішив ласим зором за отсим раменем, простертим верх голов, пробоєм, і вітер споминів розгойдав думки воєводи. Він з'ясував неймовірну річ, що великан, приліплений у сутолоці до кедрової дошки одвірка, йому не чужий, а рух, яким він стрибнув із світла у тьму, — "той сам".
І Добриня подався вперед від наглої постанови, — ще мить і він викине з себе оце важке слово, нарешті! Але вже ігумен брав його під руку, вів на привітне, плетивом дрібних рож заснуте підсіння, звідки видно було сад із завішеним в блакиті нароженьком, говорив:
— Хочете? Поведу вас до келії захожих, де зупинився оден знатний світовий проходимець... Може придасться вам знати, що він всі недуги магічною формулою в трикутнику лікує, альхімію в мене розводить...
— Чи не цей з головою в полосатих веретах, як коптійський жрець над курильницею, або зебра, що її я бачив у молодости моїй над Салєфом?
— Він лікар, фільозоф і астрольоґ — строго проніс ігумен. — З воздушних явищ судьбу пророчить, з відносин чисел до себе долю віщує, демонів на поводах держить... З сімома найвищими духами у царині духа раз у рік пробуває...
— Звідки ж виводиться рід його? — ввічливо поцікавився Добриня й позіхнув у наставлену долоню.
— Він натякає, що з Італії перед костром втік, довгі роки проміж всякі, де не є, монастирі, високого ума ради кочує.. Вивчив мову Мефодія і Кирила, та все-таки помітно, що чужинець.
— А може він просто мантій? — розсіяно зворкотів витязь, рад витягнути кости на запашній мниській соломі.
З вагою, думками далеко, ігумен відповів:
— Він хтось безконечно більше, воєводо.
— Значить, горлоріз?
Монах замахав обома руками як в обличчі богохульства і став ще блідіший від чару власних слів, від шепоту просто в ухо Добрині:
— Він — вічний скиталець, от що!
— Чудасія! У Синевідсько забрів?
І тут Добриня вп'ялив в ігумена свої полинялі очі з іскрою в глибині, хитав чубатою головою, як з доброго жарту.
— Я й сам спершу одержимим цього захожого рахував, — з його фудульним говором, ворожбами з піску та когутячих пер він здавався не при свому умі. Та згодом один, другий вислів спонукав мене до уваги. Це було так, воєводо, наче я напився вина з амфори, що збереглася ще з часу Скифів. Завважте, що скажу: цей чоловік не знати кілько літ прожив, земель проміряв, горя й радости виніс. Все розсипом у нього, коли йде про час і події, — і це є так, ніби з гірського шпилю в снігах він глядить на марний світ унизу, байдуже йому річи і люди з їх малими нудьгами... І мова у нього з висот, ніяково від неї... Проте в науці він олицетворений лад і простота.
Помовчав і глядів, як після тихого дощу краєвид прояснів ще раз перед ніччю під блідорожевий посвіт перших зір.
— У пустині, — продовжав з насолодою, — збирав мід до улия душі і самоту лісів пив з молоком серни... Задля цеї мудрости, якому нашому брату за протяг одного життя не доводиться бути ситим, ми його в пошані й держимо...
Добриня простодушно кивав головою, хоч втомився був міркуванням більше крилатим, чим у тяжкости своїй був рад переносити. Оглядався за поміччю собі, за Скобейком, та цей стояв ще у вікні трапезної кліти на спочутливій розмові з виклятим іконописцем. Час до часу долітали Добриню слова лютих, як їдь, скарг, Агатангелових:
— У Візантії навіть кисть художника куди свобідніша! На власні очі бачив я там Менольоґіон, мальований для кесарія Василія ІІ, чотириста трицять мініятур, самі кипучі живою кров'ю студії з природи, — подумайте! Я б махнув з розпуки на небо і святців з їхніми канонами краси, малював би залюбки от хоч би дику свиню з золотою щеттю, як на ній жене Фреїр, вічне сонце, на зустріч Фреї...
Розваг Скобейка не було чути і годі було второпати, що він там думав про Агатангелове горе, чи може й не думав нічого. Впрочім ігумен мов нарошно понищив голос і так палкий: