— От скажи, Марселю, — озвалася якась жінка, — якби ти був Гітлером, то міг би сьогодні вночі заснути?
Вони зареготалися, їхні кроки і сміх подаленіли, й Матьє залишився сам.
— Якщо я повинна матися на бачності, — озвався сонний голос, — то скажіть відразу.
— Не треба остерігатися, — відказав Матьє. — Я ж не якийсь там негідник.
Вона не відповіла. Він чув її гучний мірний подих. Луки, нічні луки; вона дихала, мов трави, мов дерева; Та незграбна, напіврозтулена долоня швидко торкнулася його стегна і литки: це якось могло скидатися на пестощі. Він тихо підвівся і ковзнув на неї.
Борис різко відсунувся, відкинув простирадла й обернувся на бік. Лола не ворушилася; заплющивши очі, вона простяглася на спині. Борис зіщулився, щоб якомога довше уникнути доторку до просякнутого потом простирадла. Не розплющуючи очей, Лола сказала:
— Я починаю вірити, що ти кохаєш мене.
Він не відповів. Сьогодні вночі через неї він кохав усіх жінок на світі, герцогинь та інших. Раніше його непереборна цнотливість утримувала його руки на Лолиних плечах і грудях, а тепер він дав їм волю; розгулявся він і губами; тепер він сам шукав ті млості, в які зазвичай провалювався посеред утіхи і які викликали в нього жах, і єдине, чого він уникав, це були думки. Тепер він почувався нечистим і замурзаним, серце мало не вискакувало з грудей; це не було неприємно: такої миті потрібно було якомога менше думати. Івіш завжди казала йому: ти забагато думаєш, — і мала рацію. Він зненацька уздрів, як у кутиках заплющених Лолиних очей закипіли сльози, такі собі два озерця, рівень яких поволі зростав з обох боків носа. "А це що?" — подумалося йому. Вже цілу добу він почував холодок усередині живота, в нього не було бажання розчулюватися.
— Дай мені носовичок, — сказала Лола. — Там, під валиком.
Лола втерла очі й розплющила їх. Вона шорстко й недовірливо дивилася на нього. "Що ще я накоїв?" Та це було не те, про що він думав: вона згасаючим голосом сказала:
— Ти поїдеш...
— Куди? А, справді... Але ж не зараз — через рік.
— А що таке рік?
Вона знай дивилася на нього; він витяг руку з-під простирала й нагорнув пасмо чуприни на очі.
— За рік війна, може, і скінчиться, — обережно сказав він.
— Скінчиться? Ох, не кажи: всі знають, коли починається війна, та не знають, коли вона скінчиться.
Її біла рука метнулася з простирадла: мов сліпа, вона почала обмацувати Борисове обличчя. Вона гладила його скроні й щоки, обвела обриси його вух, пучками пестила носа: він відчув себе кумедним.
— Рік — це довго, — гірко сказав Борис. — Є час подумати.
— Видно, що ти ще хлопчак. Якби ж ти знав, як швидко минає рік у моєму віці.
— А от я вважаю, що це довго, — вперто повторив Борис.
— То ти хочеш воювати?
— Не про це йдеться.
Було вже не так гаряче, він перевернувся на спину і простягнув ноги, доторкнувшись кінчиками пальців до якоїсь тканини в кінці ліжка, то були штани від його піжами.
— Хоч що б там було, якщо вже я повинен воювати, то краще зробити це відразу й більше не балакати про це.
— Ого! А я? — вигукнула Лола. І, задихаючись, додала: — Тобі завиграшки покинути мене, тварючко?
— Але ж я все одно покину тебе.
— Авжеж, тільки якомога пізніше! — пристрасно сказала вона. — Це душу з мене вийме. Бо такий, як ти, по три дні лінуватиметься мені писати, а я гадатиму, що тебе забили. Ти не знаєш, що це таке.
— Ти теж не знаєш, — сказав Борис. — Зачекай, поки воно станеться, то й будеш страждати.
Запало мовчання, потім вона сказала хрипким і лютим голосом, який добре був йому знайомий:
— Принаймні не дуже важко звільнити когось від призову до війська. Стара знається на цьому краще, ніж тобі здається.
Він хутко перевернувся на бік і розлючено глянув на неї.
— Лоло, якщо ти це зробиш...
— То що?
— Я назавжди викреслю тебе зі свого життя.
Вона заспокоїлася, потім якось дивно всміхнулася і сказала йому:
— А мені здавалося, ніби війна жахає тебе? Ти ж завжди казав мені, що проти війни.
— Я й зараз проти війни.
— Ну і?..
— Це не те саме.
Вона знову заплющила очі, тепер вона лежала спокійно, та обличчя її зробилося іншим: дві стомлені й сумовиті зморшки з'явилися в кутиках вуст. Борис зробив ще одне зусилля.
— Я проти війни, тому що терпіти не можу офіцерів, — примирливим тоном сказав він. — А рядових вояків я люблю.
— Але ж ти будеш офіцером. Вони змусять тебе.
Борис не відповів: це було надто вже складно, він і сам губився. Він ненавидів офіцерів, це правда. Але, з другого боку, якщо вже це його війна і перед ним коротка військова кар'єра, то йому треба стати молодшим лейтенантом. "Ох, — подумалося йому, — якби ж то я в силу обставин міг бути там і проходити підготовку в навчальному підрозділі, то не мав би цього клопоту!" Він раптом сказав:
— Я оце гадаю собі, чи буду боятися.
— Боятися?
— Це турбує мене.
Він подумав, що вона не тямить: краще було б поговорити на цю тему з Матьє чи навіть з Івіш. Але ж тут була вона...
— Цілий рік будемо читати в газетах: французи наступають під зливою куль або щось на зразок цього, розумієш? А я щоразу питатиму себе: "Витримаю я чи ні?" Або ж допитуватимуся у солдатів, які прийшли у відпустку: як там, важко? А вони казатимуть: ще й як, і мені буде не по собі. Ото буде весело!
Вона засміялася й невесело перекривила його:
— Ото й дізнаєшся, зачекай іще! Якщо і злякаєшся, то що з того, дурнику! Велике діло.
Він подумав: "Не варто їй пояснювати: вона геть нічого не тямить". Потім позіхнув і сказав:
— Гасимо вже? Я хочу спати.
— Гаразд, — сказала Лола. — Поцілуй мене.
Він поцілував її й погасив світло. Він ненавидів її, думав: "Вона любить мене лише для самої себе, а то зрозуміла б". Всі вони були такі, всі вдавали з себе сліпих: зробили з мене бойового півня, племінного бугая, а тепер затуляють собі очі, батько хоче, щоб я отримав диплом, а ця хоче влаштувати мене в запіллі, бо колись вона, бачте, спала з полковником. За мить він відчув, як на спину йому налягло палке голе тіло. "Ще цілий рік доведеться вовтузитися з цим тілом. Вона користується мною", — подумалося йому, й він відчув, що він стійкий і непохитний. Він відсунувся до стіни.