=======
— Чому ви не хочете? — поспитався він.
Ірена здригнулася.
— Чого я не хочу? Ох, так...
Вона усміхнулася замість відповіді.
— Про що ви думаєте?
— Про те, що шклянка моя порожня. Замовте мені ще один "Шеррі Ґоблер".
Марк замовив ще шклянку "Шеррі Ґоблера". Було потішно змушувати його платити, бо він щодня записував свої видатки. От і сьогодні ввечері запише: повів Ірену до шинку, джин-фіцц, два "Шеррі Ґоблери" — сто сімдесят п'ять франків. Вона помітила, що він пестить її руку пучкою вказівного пальця, либонь, він давно вже так розважається.
— Скажіть, Ірено, скажіть. Чому?
— Просто так, — позіхаючи, відказала вона. — Не знаю.
— Ну, що ж, якщо ви справді не знаєте...
— Та ні ж бо! Навпаки: коли я з ким-небудь сплю, то хочу знати чому. Через його очі, через фразу, яку він сказав, чи тому що він гарний.
— Я гарний, — тихо сказав Марк.
Ірена засміялася, й він зашарівся.
— Зрештою, — хутко сказав він, — ви розумієте, що я хотів сказати.
— Ще й як, — відказала вона, — ще й як.
Він ухопив її за руку.
— На Бога, Ірено! Що я повинен робити?
Він схилився до неї з лютою смиренністю, від хвилювання він тяжко сопів. "Мені так нудно", — подумала вона.
— Нічого. Немає чого робити.
— Ох! — вигукнув він.
Він відпустив її руку й закинув голову назад, показуючи зуби. Вона зиркнула на себе в дзеркало, на маленьку попелюшку з гарними очима, й подумала собі: "Господи Боже! Стільки метушні задля цього!" Їй було соромно за себе й за нього, все воно було таке банальне й таке нудне; вона вже навіть не розуміла, чому відмовляє йому: я завдаю стільки прикрощів; краще сказати йому: "Вам цього хочеться? Що ж, гайда: півгодини в готельному номері, раз-два та й квит! Невеличке свинство поміж двома простирадлами, а потім знову повернемося сюди закінчувати вечірку, й ви дасте мені спокій". Але треба було вдавати, ніби вона надає дуже великого значення своєму мізерному тілу; вона відчувала, що не поступиться йому.
— Ото вже ви чудна! — сказав він.
Він розгублено вирячив свої великі люті очі, зараз він спробує скривдити мене, як завше, а потім проситиме вибачення.
— Ото вже ви боронитеся! — іронічно провадив він. — Якби я не знав вас уже чотири роки, то подумав би, що ви просто-таки втілення чеснот.
Вона раптом зацікавлено зиркнула на нього і замислилася. Коли вона думала, то було не так нудно.
— Маєте рацію, — сказала вона, — це дуже дивно: взяти мене легко, це факт, і все ж таки я радше на шматки себе поріжу, ніж піду з вами до ліжка. І спробуйте пояснити це! — Вона безпристрасно глянула нього й виснувала: — Я навіть не можу сказати, що ви справді огидні для мене.
— Тихіше! — сказав він. — Говоріть тихіше. — І з ненавистю додав: — У вас голос мов дзвіночок, його далеко чутно.
Вони замовкли. Люди танцювали, оркестра грала "Караван"; Марк знай крутив на скатертині свою шклянку, і крижинки у ній ударялися одна об одну. Ірену знову опосіла нудьга.
— Врешті, — сказав він, — я надто добре дав до зрозуміння, що хочу вас.
Він поклав долоні на стіл і спокійно гладив його; він намагався відновити свою гідність. Та нічого, за п'ять хвилин він знову втратить її. Вона усміхнулася йому, тому що він дав їй нагоду подумати про саму себе.
— Що ж, — сказала вона, — це теж є. Либонь, є і воно.
Вона бачила Марка мов крізь імлу. Легеньку сумирну імлу подиву, яка піднялася з серця до очей. Вона страх як полюбляла отак дивуватися усім отим запитанням, які безупину ставиш собі й ніколи не отримуєш на них відповіді. Вона пояснила йому:
— Коли хтось так хоче мене, то це мене обурює. Послухайте, Марку, це ж сміх та й годі: завтра Гітлер, може, нападе на нас, а ви собі місця тут не знаходите од того, що я не хочу переспати з вами. Либонь, ви і справді нікчемний чоловік, якщо телесуєтеся через отаку молодичку, як я оце.
— Це моя справа, — розлючено відказав він.
— Але й моя теж: страх як не люблю, коли з мене роблять чортзна-що.
Запало мовчання. Люди — це худоба, словами вони прикривають інстинкт. Вона стежила за ним краєм ока: от і все, зараз він охляне. Риси його зів'яли, найтяжчий момент іще попереду; якось у "Мелодії" він заплакав. Він розтулив було рота, й вона хутко сказала:
— Замовкніть, Марку, прошу вас: зараз ви або дурницю бовкнете або якусь гидоту.
Він не почув її; він хитав головою ліворуч і праворуч, вигляд у нього був рокований.
— Ірено, — неголосно сказав він, — я незабаром поїду.
— Поїдете? Куди?
— Не вдавайте дурепу. Ви зрозуміли куди.
— Та й що?
— Я гадав, що для вас це щось означає.
Вона не відповіла: вона уважно дивилася на нього. За хвилю він знову озвався, одвернувшись:
— В чотирнадцятому році багато жінок віддавалися закоханим у них чоловікам, лише тому що ті йшли на війну.
Вона мовчала; в Марка затремтіли руки.
— Ірено, для вас це така дрібниця, а для мене воно мало б таку вагу, надто ж у такий момент...
— Мені воно анідесь, — урешті сказала вона.
Він різко обернувся до неї.
— А нехай йому всячина! Я ж за вас іду воювати!
— Негідник! — вигукнула Ірена.
Він відразу ж охляв; очі його почервоніли.
— Мені нестерпно думати, що я десь там здохну, так і не оволодівши вами.
Ірена підвелася.
— Ходімо потанцюємо, — сказала вона.
Він покірно підвівся, й вони почали танцювати. Він притиснувся до неї; він прокружляв її всією залою, аж раптом їй перехопило подих.
— Що з вами? — поспитався він.
— Нічого.
Вона щойно угледіла Філіпа, він слухняно сидів поруч із якоюсь креолкою, досить вродливою, та не дуже молодою. "Він був тут! Поки його скрізь шукали, він був тут!" Вона помітила, що він трохи блідий, попід очима темні кола. Вона штовхнула Марка в гущу танцюючих пар: їй не хотілося, щоб Філіп її побачив. Оркестра перестала грати, й вони повернулися до столика. Марк втомлено опустився на лаву. Ірена теж хотіла було сісти, аж побачила, що до муринки нахилився якийсь чоловік.
— Сідайте, — сказав Марк. — Не люблю, коли ви стоїте.
— Хвилинку! — нетерпляче сказала вона.
Муринка лінькувато підвелася, і чоловік обняв її. Філіп якусь мить дивився на них із зацькованим виглядом, Ірена відчувала, що серце мало не вискакує в неї з грудей. Зненацька він схопився з місця і подався надвір.