Він знову позачиняв віконниці, перетнув кімнату, повагався і, подумавши, залишив лампу запаленою. Завтра вранці я прийду сюди забрати свої валізи. Він зачинив вхідні двері, закривши геть усе, що було за ними, і спустився східцями. Легкий. Порожній і легкий. Там, позаду, електричні свічки цілісіньку ніч освітлюватимуть його мертве життя.
— Про що ти думаєш? — поспиталася Лола.
— Ні про що, — відказав Борис.
Вони сиділи на пляжі. Лола не співала цього вечора, бо в казині йшла ґала-вистава. Біля них пройшла подружня пара, потім якийсь вояк. Борис думав про вояків.
— Ну, не будь же таким, — добивалася Лола, — скажи, про що ти думаєш.
Він стенув плечима.
— Я думав про солдата, який щойно пройшов попри нас.
— Еге? — здивовано сказала Лола. — І що ти про нього подумав?
— А як ти гадаєш, що міг я про нього подумати?
— Борисе, — простогнала Лола, — та що це з тобою? Ти ж був такий любий, такий ніжний. І от знову починається те, що було колись. Ти майже не розповів мені про те, як згаяв днину.
Борис не відповів, він думав про вояка. Він думав собі: "Йому поталанило; а мені ще цілий рік доведеться чекати". Рік: він повернеться до Парижа, гулятиме бульваром Монпарнас, бульваром Сен-Мішель, якого напам'ять знає, піде в "Дом", у "Купол", щоночі спатиме в Лоли. Якби я міг побачити Матьє, то було б і геть добре, але ж Матьє мобілізують. А мій диплом! — раптом подумалося йому. На додачу до всього був ще цей кепський жарт — диплом про вищу освіту. Його батько, напевне, вимагатиме, щоб йому показали диплом, й Борис муситиме пред'явити дисертацію про уяву в Ренув'є або ж про звичку в Мен де Біран. Навіщо вони грають цю комедію? — роздратовано подумав він. Вони виховали його для війни, це їхнє право, а тепер хочуть примусити його отримати диплом, наче попереду в нього ціле мирне життя. Сміх буде та й годі: цілий рік ходитиме він до бібліотек, вдаватиме, ніби читає повне зібрання творів Мен де Біран у виданні Тіссерана, вдаватиме, ніби виписує щось ізвідти, вдаватиме, ніби готується до іспиту, а тим часом знай думатиме про справжній іспит, який чекає на нього, думатиме про те, чи злякається він на війні, а чи зустріне її з відкритим забралом. "Якби не було цієї, — подумав він, кидаючи недоброзичливий погляд на Лолу, — то я сьогодні ж записався б до війська і всі вони пошилися б у дурні".
— Борисе! — перелякано скрикнула Лола. — Чого це ти на мене так дивишся? Ти що, вже не кохаєш мене?
— Навпаки, — крізь зуби відказав Борис. — Ти навіть не уявляєш собі, як я тебе кохаю. Навіть не підозрюєш.
Івіш засвітила лампу біля узголів'я й голісінька простяглася на ліжку. Двері вона залишила відчиненими й наглядала за коридором. На стелі було світляне кружало, решта кімнати була голубою. Над столом висіла голуба імла, пахло цитриною, чаєм і тютюном.
Вона почула шурхіт у коридорі, і величезна постать тихо пройшла повз двері.
— Гей! — погукала вона.
Батько обернув голову й докірливо глянув на неї.
— Івіш, я ж просив тебе: або зачиняй двері, або вдягайся.
Він трохи зашарівся, а голос його зробився ще дужче співучий, ніж звичайно.
— Через покоївку.
— Покоївка лягла спати, — байдуже відказала Івіш. І додала: — Я підстерігала тебе. Ти так тихо проходиш, що я боялася тебе пропустити. Відвернися.
Пан Сергін одвернувся, вона підвелася і накинула шляфрок. Батько напружено стояв до неї спиною в дверному прозорі. Вона глянула на його потилицю, на його атлетичні плечі й безгучно зареготалася.
— Можеш дивитися.
Тепер він стояв обличчям. Він кілька разів понюхав повітря і сказав:
— Ти забагато палиш.
— Це від нервів, — сказала вона.
Він замовк. Лампа освітлювала його велике кутасте обличчя. Івіш подумала, що він гарний. Гарний, мов гора, мов Ніагарський водоспад. Врешті він сказав:
— Я збираюся лягати.
— Ні, — благально сказала Івіш, — ні, тату: я хочу послухати радіо.
— Що це таке? — вигукнув пан Сергін. — О такій порі?
Івіш не дала ошукати себе цим обуренням: вона знала, що він щовечора об одинадцятій годині виходить зі своєї кімнати і потайці слухає новини у кабінеті. Незважаючи на свої дев'яносто кілограмів, він був потайний і легкий, мов ельф.
— Йди сама, — сказав він. — Завтра я рано встаю.
— Тату, — жалібно сказала Івіш, — ти ж знаєш, що я не вмію вмикати приймача.
Сергін зареготався.
— Га-га! — сказав він. — Га-га!
— Ти хочеш послухати музику? — поспитався він. — Твоя мати, бідолашка, вже спить.
— Та ні, тату, — люто заперечила Івіш. — Я не хочу слухати музику. Мені хочеться дізнатися, що вони там вирішили з тією війною.
— Ну, то ходімо.
Вона босоніж пройшла за ним до кабінету, й він схилився над приймачем. Його міцні довгі руки так легко поралися біля вмикачів, що в Івіш аж серце защеміло й вона пошкодувала, що минулася їхня близькість. Коли їй було п'ятнадцять років, вони з батьком були нерозлучні, пані Сергіна ревнувала; коли батько водив Івіш до ресторану, то він садовив її на лаві навпроти себе, вона сама обирала собі меню; офіціянти називали її "пані", вона дуже сміялася з того, а батько так пишався нею, і в нього був переможний вигляд. Відлунали останні такти військового маршу, а потім якийсь німець заговорив роздратованим голосом.
— Тату, — докірливо сказала вона, — я ж не знаю німецької.
Він глянув на неї з наївним виглядом. "Навмисне він зробив це", — подумалося їй.
— О цій годині передають найдетальнішу інформацію.
Івіш уважно слухала, щоб розрізнити в цьому потоці слово "Krieg", бо знала, що воно означає. Німець замовк, і оркестра вшкварила нового марша; в Івіш од нього аж у вухах позакладало, та пан Сергін дослухав до кінця: він полюбляв військову музику.
— Ну що? — тривожно поспиталася Івіш.
— Кепські справи, — заявив пан Сергін. Та вигляд у нього був не вельми засмучений.
— Ага! — з пересохлим горлом сказала вона. — Так само через чехів?
— Авжеж.
— Як я їх ненавиджу, — пристрасно сказала вона. І за хвилю докинула: — Та якщо країна не хоче воювати, то невже її можна змусити?
— Івіш, — суворо сказав пан Сергін, — ти ще дитина.
— Що? — перепитала Івіш. — А... та звісно ж.
Вона підозрювала, що батько знається на цих справах не краще від неї.