— Говорить Паризьке радіо, не відходьте від приймачів: за хвилину ми передаватимемо французький переклад першої частини промови канцлера Гітлера.
Вони й не поворухнулися. Вони перезирнулися краєм ока, й коли Ріна Кетті заспівала "Я чекатиму", вони усміхнулися одне одному. Та наприкінці першого куплету пані Шабо вибухнула реготом.
— Я чекатиму! — сказала вона. — Гарно сказано! Вони збиткуються з нас.
Величезне тіло, планета, у просторі ста мільйонів вимірів; істоти трьох вимірів навіть уявити цього собі не можуть. І все ж таки кожен вимір був самостійною величиною. Якщо спробувати поглянути на планету прямо, то вона розсиплеться на друзки, залишаться лише окремі свідомості. Сто мільйонів вільних свідомостей, кожна з яких бачила стіни, червоний жарук сигари, звичні обличчя і під власну відповідальність будувала свою долю. І все таки якщо ти був одною з цих свідомостей, то з нечутних дотиків, з непомітних змін ти помічав, що міцно пов'язаний з величезною невидимою колонією. Війна: кожен вільний, і все-таки ставки зроблено. Вона тут, вона скрізь і всюди, це сукупність усіх моїх думок, всіх слів Гітлера, всіх учинків Ґомеса: та нікого немає, щоб підбити підсумок. Вона існує лише для Бога. Але Бог не існує. А війна існує все одно.
— Я не сумніваюся, що настав край і німецькому терпінню. Не сумніваюся, що терпіння є одною з найбільш характерних рис німецької ментальности, але настала година, коли з ним потрібно покінчити.
— Що він сказав? Що він сказав? — спитався Шоміс.
Борис пояснив:
— Він каже, що німецькому терпінню теж наступає край.
— Нашому також, — сказав Шарльє.
У приймачі всі почали репетувати, аж ось до кімнати ввійшов Герера.
— О, вітаю! — сказав він Ґомесові. — Ну що? Гарно відпочив?
— Та так собі, — відказав Ґомес.
— Французи... так само обережні?
— Ха! Ви навіть не уявляєте собі, які вони обережні. Проте, гадаю, ця війна скоро буде їм як та костриця в сраці! — Він показав на радіоприймач. — Біснуватий у Берліні геть уже з ланцюга зірвався.
— Справді? — Очі Герери зблиснули. — Послухай, так це ж багато чого може змінити!
— А певно, — відказав Ґомес.
Якусь мить вони, усміхаючись, дивилися один на одного; Тількен, який стояв коло вікна, підійшов до них.
— Приглушіть радіо, я щось чую.
Ґомес обернув регулятор, і галас трохи затих.
— Чуєте? Чуєте?
Ґомес прислухався: він почув глухе дудоніння.
— Так і є, — сказав Герера. — Тривога. Четверта зранку.
— Четверта! — вигукнув Ґомес.
— Так, — потвердив Герера. — О, тут багато чого зміниться!
Гітлер заговорив знову; вони схилилися над приймачем. Ґомес слухав промову краєм вуха; другим він прислухався до гуркоту літаків. Вдалині пролунав глухий вибух.
— Що ж він робить? Він не лише не поступається територією, а й виганяє німців! Не встиг пан Бенеш замовкнути, як ще дужче посилилися заходи військового придушування. Ми констатуємо жахливі показники: упродовж одного дня втекло десять тисяч душ, наступного дня двадцять тисяч...
Гуркіт стих, потім зненацька знову посилився, почулися два протяжні вибухи.
— В порту, — прошепотів Тількен.
— ...наступного дня тридцять сім тисяч тисяч, за два дні сорок одна тисяча, потім шістдесят дві тисячі, потім сімдесят вісім тисяч; далі дев'яносто тисяч, сто сім, сто тридцять сім тисяч. А сьогодні двісті чотирнадцять тисяч. Спорожніли цілі райони, будинки спалені, німців намагаються знищити снарядами і газом. А пан Бенеш засів собі у Празі та й думає: "Нічого не станеться, врешті, за спиною в мене Англія і Франція".
Герера вщипнув Ґомеса за руку.
— Слухай, — сказав він, — слухай: зараз він відкриє карти!
Обличчя його зашарілося, він із симпатією дивився на приймача. Голос, хрипкий і грімкий, ревонув:
— А тепер, любі співвітчизники, гадаю, настав час говорити відверто.
Низка вибухів, які неухильно наближалися, заглушила оплески. Та Ґомес насилу звернув на них увагу: він втупив погляд у приймача, слухав цей погрозливий голос і відчував, як у ньому знову народжується давно поховане почуття, щось таке, як надія.
Ви проходите повз мене,
Навіть слова не зронивши,
Подаруйте ж хоч надію,
Я від туги в'яну й млію...
— Зрозумів я, — сказав Жермен Шабо. — Цього разу я зрозумів.
— Що ти зрозумів? — поспиталася дружина.
— А те, що це оборудки з вечірньою пресою. Вони не хочуть передавати по радіо переклад, поки його не опублікують газети.
Він підвівся і взяв капелюха.
— Пішов я, — сказав він. — Куплю "Ентрансіжан" на бульварі Барбе.
Пора. Він спустив ноги з ліжка, подумав собі: "Пора". Вона побачить, що пташка випурхнула з клітки, а до укривала пришпилено тисячофранкову купюру, якщо буде час, то я прилучу ще і прощальну поему. Голова його була важка, проте не боліла. Він провів руками по обличчю і з відразою опустив їх: вони тхнули муринкою. На шкляній поличці над умивальницею біля пульверизатора і гумової губки лежало рожеве мило. Він узяв було губку, та до горла підкотила нудота, і він відшукав у своїй валізці туалетну рукавичку і мило. Він помився з ніг до голови, вода цебеніла на підлогу, та то було пусте. Він причесався, дістав з валізки чисту сорочку і вбрався. Сорочка страдника. Він був сумний і мовчазний. На столику була щітка, він дбайливо почистив свого піджака. "Але куди ж я запроторив штани?" — подумав він. Він зазирнув під ліжко і навіть під укривала, потім подумав: "Либонь, я був п'яний мов чіп". Він відчинив дзеркальну шафу і занепокоївся: штанів нігде не було. Якусь мить він постояв посеред кімнати в самій сорочці й чухав потилицю, роззираючись довкруги, а потім його охопила лють, адже ж украй недоречно для майбутнього страдника отак стояти в самих шкарпетках у покої якоїсь мандрьохи, щоб поли сорочки ляскали його по колінах. Цієї миті йо праву руч він угледів шафу в стіні. Він підбіг до нього, та ключа в замку не було; він спробував було відчинити його нігтями, а потім ножицями, які лежали на столі, та все було марно. Він жбурнув ножиці й почав стусати дверцята носаком, розлючено примовляючи: "Клята ти лярво, мандрьохо! Таж вона замкнула мої штани, що я не вийшов звідси".
— І от я можу сказати лише одне: двоє зійшлися віч-на-віч — там Бенеш, а тут я!