— Ходімо, хлопці, гайда униз, моя черга пригощати.
Вони знай дивляться на мене; Шарвель піднімає голову і теж дивиться на мене. Я кажу:
— Готово! Готово! Війна! Гайда униз, тепер моя черга, я ставлю могорич.
— Гарний у вас капелюх, — сказала господарка.
— Правда? — перепитала Флоссі. Вона глянула на себе в дзеркало у передпокої й задоволено сказала: — З пір'їнами.
— О, авжеж, — потвердила господарка. І додала: — У вас хтось є; Мадлен не змогла прибрати в кімнаті.
— Знаю, — відказала Флоссі. — Нічого, сама приберу.
Вона піднялася сходами і пхнула двері своєї кімнати. Віконниці були зачинені, в кімнаті тхнуло ніччю. Флоссі тихенько вийшла й постукала до п'ятнадцятої кімнати.
— Хто там? — почувся хрипкий голос Зу.
— Флоссі.
Зу відчинила, вона була в трусенятах.
— Заходь хутчій.
Флоссі ввійшла. Зу відкинула коси назад, стала посеред кімнати й почала запихати свої здоровецькі цицьки у ліфчик. Флоссі подумалося, що вона повинна голити у себе під пахвами.
— Ти допіру встала? — поспиталася вона.
— Я лягла спати о шостій ранку, — відказала Зу. — Що сталося?
— Піди-но глянь на мого котика, — сказала Флоссі.
— Що ти мелеш, муриночко?
— Піди поглянь на мого котика.
Зу накинула пенюар і вийшла за нею в коридор. Притуливши пальця до вуст, Флоссі запровадила її до кімнати.
— Нічогісінько не видно, — сказала Зу.
Флоссі підштовхнула її до ліжка і прошепотіла:
— Дивися.
Обоє нахилилися, й Зу безгучно зареготалася.
— А нехай йому! — промовила вона. — Та це ж дітвак!
— Його зовуть Філіп.
— Яке ж воно гарнюнє!
Філіп спав, лежачи горізнач; він був мов янгол. Флоссі дивилася на нього з захватом і образою.
— Він ще світліший, ніж я, — сказала Зу.
— Незайманець, — сказала Флоссі.
Зу глянула на неї й захихотіла.
— Був.
— Що?
— Ти кажеш: незайманець. А я кажу: був незайманцем.
— А, звісно ж! Хоча, знаєш, мені здається, він ним і лишився.
— Та невже?
— Він спить з другої години ночі, — сухо сказала Флоссі.
Філіп розплющив очі, побачив двох жінок, які схилилися над ним, зойкнув: "Ой!" і перевернувся на живіт.
— Поглянь! — сказала Флоссі.
Вона відкинула ковдру, з'явилося голе біле тіло. Зу витріщила очі.
— Оце смаколик! — видихнула вона. — Прикрий його, а то я не знаю, що зроблю.
Флоссі легенько провела долонею по вузьких стегнах, тендітних юних сідницях молодика і, зітхнувши, вкрила його ковдрою.
— Дайте мені, — сказав Бірненшатц, — наливки з чорної смородини.
Він опустився на лавку й утер чоло. Через шиби дверного тамбура він міг пильнувати вхід у свою контору.
— Що ви будете пити? — поспитався він у Не.
— Те саме, — відказав той.
Офіціянт пішов, Не гукнув йому:
— Принесіть мені "Ленформасьйон".
Вони мовчки перезирнулися, потім Не раптом підняв руки в повітря.
— Ох, ох! — сказав він. — Ох, ох! Мій бідолашний Бірненшатце!
— Авжеж, — відказав Бірненшатц.
Офіціянт наповнив келихи і простягнув Не газету. Не глянув на денний курс, скривився і поклав газету на стіл.
— Кепсько, — сказав він.
— А певно. А що ви од них хочете? Вони чекають промови Гітлера.
Бірненшатц окинув похмурим поглядом стіни і дзеркала. Зазвичай він полюбляв бувати в цій маленькій прохолодній і затишній кав'ярні; сьогодні ж він дратувався, бо почувався незатишно.
— Залишається лише чекати, — озвався він. — Даладьє зробив усе, що міг, Чемберлен теж зробив усе, що міг. Тепер треба тільки чекати. Будемо вечеряти без апетиту, а о пів на дев'яту крутитимемо радіо, щоб почути цю промову. На що чекати? — раптом вигукнув він, грюкнувши кулаком по столу. — На примху одного чоловіка. Одного-однісінького чоловіка. Справи зійшли на пси, Біржа занепадає, у моїх службовців голова обертом іде, сердегу Зе призвали до війська — і все воно через однісінького чоловіка; війна і мир в його руках. Мені соромно за людство.
Брюне підвівся. Пані Самбульє глянула на нього. Він трохи подобався їй; мабуть, добряче він кохався — глухо, мирно, з селянським непоквапом.
— Ви не залишитеся? — запитала вона. — Повечеряли б зі мною.
Вона показала на радіоприймач і докинула:
— Задля кращого травлення пропоную вам промову Гітлера.
— О сьомій у мене побачення, — сказав Брюне. — І, як по правді, мені начхати на промову Гітлера.
Пані Самбульє нетямуще глянула на нього.
— Якщо капіталістична Німеччина хоче вижити, — сказав Брюне, — їй потрібні всі европейські ринки; тож їй належить силоміць усунути всіх промислових конкурентів. Німеччина повинна розпалити війну, — з силою додав він, — і повинна програти її. Якби Гітлера вбили на фронті в 1914 році, то сьогодні ми були у такому самому становищі.
— Отож, — здушеним голосом поспиталася пані Самбульє, — чеська справа — не блеф?
— В Гітлеровій голові це, може, і блеф, — відказав Брюне. — Але те, що в його голові, не має ніякого значення.
— Він ще може не допустити війни, — сказав Бірненшатц. — Якщо захоче, то може не допустити. У нього в руках усі козирі: Англія не хоче війни, Америка надто далеко, Польща йде з ним; якби він захотів, то завтра став би володарем світу без жодного пострілу. Чехи прийняли французько-англійський план; йому залишається теж прийняти його. Якби він дав доказ своєї стриманости...
— Він уже не може відступити, — сказав Брюне. — За ним стоїть уся Німеччина, вона підштовхує його.
— Але ж ми можемо відступити, — сказала пані Самбульє.
Брюне глянув на неї й зареготався.
— Ох, і справді, — сказав він, — ви ж пацифістка.
Не перевернув коробку, й доміно висипалося на стіл.
— Ох, ох! — сказав він. — Я боюся Гітлерової помірности. Ви уявляєте собі, як це підніме його престиж?
Він нахилився до Бірненшатца і шепотів йому на вухо. Бірненшатц роздратовано відсунувся: Не ніколи не міг і трьох слів сказати, щоб не шепотіти з виглядом змовника, вимахуючи при цьому руками.
— Якщо він прийме англо-французький план, то за три місяці до влади прийде Доріо.
— Доріо... — пробурмотів Бірненшатц, знизуючи плечима.
— Доріо чи хтось інший.
— Ну й що?
— А ми? — ще дужче стишивши голос, поспитався Не.
Бірненшатц глянув на його великий страдницький рот і відчув, як від гніву в нього аж вуха запалали.
— Це краще, ніж війна, — шорстко відказав він.
— Дайте-но вашого листа, мала віднесе його на пошту.