А ДЕ БАТЬКОВЕ СЛОВО?
Я чула між знайомим молодим подружжям такий дотепний діалог:
– Хто є головою нашої родини? (їх поки що лише двоє).
Він дуже "шармант" ще:
– Очевидно, що моя жінка.
Вона:
– Ні, не хочу, щоб занадто улягав мені... Прецінь творимо кооперативу на рівних уділах... чи не правда?
Він:
– Справді так; однакову маємо освіту, однаково заробляємо... Лише я фізично сильніший за тебе...
– Тим-то й будеш головою нашої кооперативи... а тому, що голова не може виконувати нічого без попередньої ухвали загальних зборів... то я буду наші "загальні збори"...
Далі пішла звичайна суперечка між закоханими про те, хто має бути головою контрольної ради.
Цей невинний жарт має в основі більше серйозної правди, як його автори думали. Так тепер у світлі дійсності представляється "головство" мужчини в родині.
А тепер дещо зі статистики життя: ось недавно анкета в одній польській школі виказала, що більш як половина дітей загалом не має ніякого відношення до батька. Одна четвертина ще більше радикальна: признає лише маму. Тому що мама і дає удержання, і опікується ними.
Другий приклад: в підготовчій політехнічній школі в Нью-Йорку відбувся обід батьків. Управитель школи др. О. Еллен у своїй промові ствердив великий занепад авторитету батька. Він каже, що в світі є повно пісень, призначених матерям, а мало присвяти батькам, ба навіть співається в одній пісні: "Кожний працює, лише не працює батько".
Др. Еллен обстоює думку, що як довго виховує дитину дім і школа, так довго батько буде важливим чинником у вихованні. Від батька набираються діти постійності (якщо сам її має, – примітка моя), мужності, характерності й пошани до авторитету.
Нас, жінок, остаточно вже не боліла б так дуже справа занепаду батьківського авторитету, якби не одне: зі спадом авторитету батька в родині спадає і відповідальність за моральне виховання дитини. Мушу повторитися (сумно, як уже початкові починають "повторяти") і пригадати свої власні слова з конгресового реферату: "Увага, мамо, бо лише добра дитина має батька! Зла дитина має лише маму, що незалежно від усіх законів дідичності, незалежно від того, яке твій чоловік вів життя перед шлюбом, незалежно від товариства, в яке попаде твоя дитина проти твоєї волі, зла дитина має лише маму, що не вміла її виховати".
А коли йде про мішані подружжя з жінками-чужинками, то ми, українські жінки, ніколи не приймемо від українців – чоловіків чужинок оправдання, що їх діти тому чужі для українського народу, що мають маму-чужинку.
А де ж слово батька, коли йде про національне виховання дитини?
Давніше, коли жінка мала на своїй голові тільки ті три німецькі "К" (кіхе, кірхе, кіндер – кухня, церква, діти), вона могла подекуди зректися участі мужчини в моральнім і національнім вихованні дитини. Міг її менше боліти брак відповідальності з його сторони за ці справи.
Але тепер, коли багато жінок своєю зарібковою працею становлять головне джерело удержання родини, в ім’я добра й щастя в домі мусить жінка жадати від свого чоловіка рівного почуття відповідальності за душу їх дитини.
ЧИ ЖІНКА Й ЛЮБКА В ОДНІЙ ОСОБІ?
Знаємо, вже напам’ять знаємо, що є дві породи жінок: одні призначені для любові, другі для подружжя, себто типові жінки-матері й типові "вічні" любки. Не раз і доводилося чути з уст мужчини-приятеля:
– Панна X. дуже мила дівчина... незвичайно інтелігентна... в товаристві просто "душа", дотепна, кохана дівчина... але... я з нею не женився б...
Чому?
Багатомовний зниз плечима... бо панна X. не є жінка до подружжя.
Тому думаємо, що мужчина, женячись з нами, робить нам свого роду "гонор". Це з одної сторони. З другої сторони можемо припускати, що мужчина, женячись з нами, вважає нас за добру... "квочку" для своїх майбутніх курчат.
Можемо з меншою повагою відноситись ми, заміжні жінки, до тих призначених лише для любові: можемо вмовляти в себе і в інших, що це найбільше щастя – пильнувати тільки "родинного вогнища", але коли підглянемо, якими безжурними, якими ще наївно молодими можуть бути наші чоловіки й суджені в товаристві якраз оцих жінок, то не можемо стрясти з себе легкої, як шлюбний серпанок, заздрості чи зависті: "Боже, вже не пригадую собі, коли так щиро сміявся в моїм товаристві..." – або: "Як давно вже йому так блищали очі!.."
І роздумуємо: чому? Чому чоловік в нашому товаристві "законної" жінки не сміється так? Чому... цілує нас у руку тільки на відхіднім і по обіді (ах, ті "подружні" поцілунки в руку!)?
Мені здається, тому... що ми, заміжні жінки, занадто односторонні в своїй ролі. Занадто лише жінки-дружини. Прецінь, це загальновідомо, що молоді дівчата, що перед своїм заміжжям світ зрушали з його основ своєю життєздатністю й гумором, після шлюбу автоматично натягають на лиця маски "поважних та статочних".
І відразу запилюють у хаті поважну, аж густу атмосферу і... дивуються потім, що їх чоловіки по роках можуть сміятися лише в товаристві інших жінок.
Так замало ми кокетні (а може, лише природні!) у відношенні до своїх рідних чоловіків. Певно, коли чоловік повертається з праці додому на обід перевтомлений, роздражнений, то було б нетактом грати перед ним якогось підлітка, що підскакує на одній нозі. Тоді мусимо бути дійсно лише жінками. Ніжними, вирозумілими аж до материнства. Але коли наш чоловік хоче з нами вибратись на забаву чи запросити когось із своїх товаришів до хати, тоді... найкраще будьмо тими самими, якими були до нашого шлюбу – веселими, жвавими, дотепними, малими.
Не насуплюватись, не строїти "поважної" міни, а просто, весело, з гумором затанцювати з чоловіком чи товаришем його хоч би в светерку, хоч би при патефоні...
Хоче чоловік вибратись кудись з товаришами на прогулку на лещатах і з чемності самої нам пропонує. Хапаймося цієї пропозиції руками й ногами, хоч би й обід того дня мав бути "на сухо", єдино з гарячим чаєм. На лоні природи, в товаристві молодих людей, з паспортом "спортсменки": чи ж може бути краще тло, щоб на ньому розгорнути перед очима свого чоловіка всю ще нашу молодість і дівочий чар нашої істоти? Чи ж може бути краща нагода, щоб приневолити його до щирого сміху, коли нам лещата стануть "дуба", чи його-таки товариші обкидають нас снігом, що очей не буде видно?