Ми так і не зійшлися в поглядах, бо мені треба було бігти до школи. А коли я повернулася, на бабусиному дивані спала мама, накрита пледом… Я навшпиньки вийшла на подвір’я і сіла на лавку під кущем бузку — тут же вигрівався на сонці наш шкідливий пес. Бабуся в саду дозбирувала останні яблука.
Маму довелося будити, бо сідало сонце. Бабуся завжди мені казала, що коли проспати цей момент, болітиме голова. Ми увімкнули тихеньку музику — і мама розплющила очі. За якихось двадцять хвилин я виклала їй усі новини. Не сказала лиш про тата. Але мене мама про нього ніколи й не питала.
За вечерею мама похвалилася, що незабаром переїде на роботу в Данію. Той літній грек так нічим їй і не допоміг, а вона сама через якусь фірму вийшла на бізнесмена, в якого дружина — українка важко пристосовується в тих обставинах. Так він розшукував для неї компаньйонку, яка б знала іноземні мови і могла бути при ній за перекладачку, тобто за няньку. "А ти що, знаєш данську?" "Головне, що я знаю українську й англійську, а за тим — не проблема… Та ж кобіта боїться з хати вийти навіть до перукарки. І їй нема кому слова мовити, як припече…" "А як же вони одружувалися?" "Не знаю. Може, їм вистачало лексикону Елочки-людоїдки?" От тобі й маєш! "А як ту кобіту звуть — чи не Офелією?" — пожартувала бабуся. "Офермою!" — відгукнулася я. "Дівчинка досягла успіхів — твоя школа!" — обізвалася мама до бабусі.
Я зігнорувала уроки свідомо — мені хотілося побути більше з мамою. Не знаю, коли бабуся встигла їй розповісти про тата, ніби ж весь час ми були разом… Але мама витягла мене на нашу галявинку і почала розпитувати про нову татову дружину. Я розповіла те, що бачила. "Ага, — сказала мама, — це його ще шкільна пасія. Вона відкрила невеличку кав’ярню на Привокзальній. Я її знаю — нічого така, гарненька. Раніш працювала у вагоні-ресторані. Дасть усьому лад! Татові там буде комфортно". Не чекала я від мами таких схвальних слів…
Увечері прийшов сусід — і я, побачивши його у хвіртці, забула усі свої сумніви щодо його базарної перспективи, вилетіла назустріч. Чому для мене його обійми важливіші за його прагматизм? Що з цього приводу сказав би мій колишній хлопець, зациклений на психології?
За маминої присутності я могла собі дозволити запросити сусіда до своєї кімнати і просидіти там з ним до полуночі. Ми майже не розмовляли. Сиділи на дивані і цілувалися. Можливо, саме така ситуація посприяла одруженню того данця з українкою — мова поцілунків важливіша за мову як таку?!
Під ранок заграла мамина мобілка, і вона кілька хвилин впівголоса розмовляла з кимось по-англійськи. Я не чула слів, але інтонація була м’яка і ніжна. Так не спілкуються з роботодавцями. Значить, мама теж сховала якийсь скелет у шафі?
Три дні маминого перебування перетворилися на суцільне свято, бо можна було в будь-яку мить підійти до неї, пригорнутися, понюхати її легке попелясте волосся і спитати, як у дитинстві: "Мамо, ти мене лю…?" "Лю…" — відповідала мама.
Коли вона почала збиратися в дорогу, я помітила, що цього разу ніби навіть радіє… Ну, радіє — не радіє, але якось по-інакшому рухається з кімнати в кімнату. "Тобі що — не сумно нас із бабусею покидати?" — спиталася я. "Та скільки ж можна сумувати! Пора звикнути до того, що доводиться жити далеко. І потім — це ж добре, що я там маю роботу! Знаєш, скільки жінок хотіло б опинитися на моєму місці? Та їм не стане сміливості ризикнути!" — бадьоро відповіла мама. "Знаю, що заздрять. Наприклад, наша кєра… Але якщо всі виїдуть…" — почала заперечувати я. "Всі не виїдуть! — в маминому голосі вчувалася безапеляційність, — більшість зостанеться." "А ти не хочеш приєднатися до більшості?" "Ні за які гроші!" — твердо відповіла мама. І правда на її боці. Як правда і на боці кєри: хто ж учитиме дітей, якщо педагоги панькатимуть старих примхливих баб по греціях та італіях?
Наш спосіб ніжного спілкування бабуся називала "цвіріньканням" або "пташиним щебетом" — залежно від настрою. Коли чогось сердилася, то казала: "Хіба обов’язково так цвірінькати? Не можна по-людськи сказати ласкаві слова?" "По-людськи — примітивно! Ніякої загадковості!" — оборонялася я. Хоча яка там загадковість у перших звуках — лю?! Цю гру ми затіяли давно. Коли я лишень навчилася вимовляти слова. Бувало, йдемо вулицею до автобусної зупинки, щоб зустріти тата з роботи, і я, тримаючи маму за руку, питаюся: "Мамо, ти мене лю…?" А коли виходив з автобуса тато, я бігла йому назустріч із тим самим питанням. "Лю…!" — сміявся тато і підхоплював мене на плечі… Мені й зараз здається, що якби ми отак з мамою вийшли назустріч татові, то він би до нас повернувся. Тоді б ми усі разом мешкали в нашому старому домі і ніхто б нікуди не їхав.
Як не хочеться цього разу думати про мамин від’їзд…
Листопад — грудень
У школі в мене завал — я не написала контрольної з математики і двічі не відповіла біля дошки. В табелі світить "п’ятірка". З дванадцяти балів. Та я не сумую, бо, виявляється, навіть один бал — це позитивна оцінка. Так вирішили у міністерстві, щоб не травмувати цнотливої школярської душі, за що я особисто дуже вдячна. Мені, в принципі, й такої оцінки досить, бо ж я не збираюся складати математику на вступних іспитах, але, як каже бідна моя кєра, тягну весь клас. Та нікуди я його не тягну!
Подруга, яка ніколи особливо не виявляла зацікавлення до науки, раптом "узялася за розум" і почала зубарити хімію, щоб поступити в медколедж. Вічна відмінниця рівномірними кроками йде до медалі, щоб складати один-єдиний іспит. Правда, не каже куди. Мій колишній хлопець бігає в Малу академію наук і пише реферати, опираючись на дідуся Фройда. І лиш мені хочеться одного — постаршати рівно на один рік, але миттєво, щоб не чекати кінця навчання в школі.
Після маминого від’їзду (бабуся цього разу так плакала, ніби знає щось більше, ніж я) кілька днів мені здавалося, що вона поруч, у сусідній кімнаті, бо лишився її запах на подушці, на рушниках, на піжамі. Ми не поспішали кидати білизну в пральку. Аж коли вона зателефонувала, що доїхала без пригод і в неї все гаразд, тоді прийшло усвідомлення, що ми знову лишилися удвох з бабусею, якщо не брати до уваги нашого пса.