Школярка з предмістя
Щоденник, дописаний з уяви
Насамперед
Колись (може, й у іншому житті) моя бабуся привчала мене до щоденника, мотивуючи це тим, що я повинна розвивати писемний стиль. Мені було в облом під вечір сідати за свій товстий зошит і записувати в нього пісні шкільні події. Врешті-решт, кого це зацікавить? Але бабусю не слухатися було неможливо, бо вона завжди мала рацію. Щоб її не засмучувати, я нашвидкуруч шкрябала короткі речення, пам’ятаючи, що стислість — сестра таланту. Яка ж я була дурна! Зараз, знайшовши того щоденника серед своїх перших поетичних спроб, конспектів і шкільних творів, які бабуся зберігала у чотирьох коробках з-під чобіт, я мало не ревіла. Сухі факти лишилися, а мої рефлексії з того чи іншого приводу почали забуватися. Щоправда, вони частково поновлювалися, коли я заплющувала очі і уявляла себе школяркою. Але від того виникало враження, що я вибірково переглядаю кадри із давнього фільму.
…Я вже кілька років мешкаю на батьківщині самотнього принца, якого зрадили всі, навіть мати. Навчаюся, і якщо дотягну до кінця, то буду таки піарником з екологічних проблем. Звісно, маю підробляти в одній приватній фірмі, щоб згодом в ній же й мати пристойну посаду. Давно не дивуюся, що смажену бульбу тут споживають з мармолядою, прагматично ставляться навіть до найближчої рідні і прораховують своє майбутнє, як на калькуляторі. Студентські вечірки, легкі наркотики і подорожі автостопом найближчими державами — цього я вже скуштувала. І тепер, гортаючи сторінки своїх недолугих записів, наповнюю їх призабутими відчуттями… Можливо, дещо й прибріхую, тобто дофантазовую вже з позицій себе — сьогоднішньої. Але роблю це винятково для власного задоволення та ще й для удосконалення писемного стилю, як того хотіла моя люба бабуся. Вона й зараз переконана в тому, що її онука досягне великих висот в обраній справі, бо "ніщо не минає, окрім марного". Не минулася і її наука…
Початок вересня
Як і всі нормальні люди, я не любила понеділка. Після вихідних і вчителі мляві, хоча не витанцьовують на дискарях до глибокої ночі. Тому вони ніби ще й гніваються на нас, що ми посходилися до школи. Ось і кєра вчепилася мене: їй, бачте, не подобаються мої негритянські кіски. Можна подумати, що я в захваті від її укладки часів молодості моєї бабусі! Ну, я й сказонула, що не долар, щоб усім подобатися. І тут почалося… Найбільше дісталося моїй мамі, яка вже шостий рік сидить у Греції на заробітках. Тобто вона, звичайно, не сидить, а працює: доглядає одну стару жилаву пані, яка щоранку купається в морі за будь-якої погоди. Мама теж мусить бовтатися в холодній воді, щоб та пані, не дай Боже, не пірнула востаннє. Старій після такої купелі нічого, а мама застудила нирки. І кєра їй заздрить! "Твоя мама там заробляє гроші, а ми тут за копійки вчимо таких сиромудрих, як ти! І ніякої подяки! Тільки пискують! Обвішалися мобілками та плеєрами, а в головах порожньо!"
Мене понесло, і я порадила кєрі також поїхати в Грецію… Її заклинило. Я вкусилася за язика, та було пізно: вона вже строчила в щоденнику зауваження. Смішна жінка! Хто читатиме її приписи! Бабуся? Так ми з нею домовилися, що вона берегтиме своє серце і не переступить порога до школи, а також не зазиратиме в щоденника. (До речі, серед моїх однокласників багато хто навіть не носить його в заплечнику). Мама б ніколи не підписалася під такою угодою, а бабуся пропозицію прийняла в обмін на мою стовідсоткову правдивість. Тому я завжди все їй кажу так, як є. І сьогодні повідомлю, що мене виховували в школі. Бабуся зреагує спокійно (я це передбачаю!): якщо не можна вплинути на ситуацію, то слід її прийняти як необхідність. Була б я не така лінива, — записувала б за бабусею всі її крилаті вислови, щоб потім повчати своїх онуків. Але до цього в мене не доходять руки…
Моя бабуся колись теж учителювала, тому в неї на школу алергія. І в мене! Особливо зараз, коли в класі ніхто не вчиться, а відвойовує "бали". Кожен уже визначився із майбутнім, зубарить по суботах і неділях під наглядом репетиторів, а на уроках від нудьги гортає під партою журнали з ідеальними тілами, обличчями та усмішками. Коли я про це кажу бабусі, вона сплескує руками, від чого окуляри сповзають на носа: не може бути! Може, бабусю! Вона згодом переконалася, що так воно і є, коли до неї зателефонував голова батьківського комітету і запросив на збори, щоб "поговорити про оцінки". Він так, не криючись, і сказав! Бабуся зауважила, що оцінки учням — то справа вчителів. І почула у відповідь: "Ось так ви дбаєте про свою онуку!" І тоді моя бабуся не витримала й написала до кєри записку. Я здогадуюся, що там було. Кєра аж зблідла, коли її читала, і, незважаючи на мою присутність, згарячу вигукнула: "От придурок!" Це, звичайно, про батька моєї однокласниці…
Мені шкода бабусю. В нашій школі вона не витримала б і тижня. Навіть знаю, з чого б почався конфлікт: син завуча пролетів би, як фанера над Парижем, бо бабуся не поставила б йому омріяні дванадцять балів, оскільки знання його не перейшли межі шостого класу. Але цього ніхто з вчителів не помічає, як не помічає і дерік, який намагається витягти з нього кліщами хоч кілька речень бодай раз на місяць. Хоча питання ставить примітивні. Як у тому анекдоті… "Своїх" питають: "Коли відбувались національно-визвольні змагання під проводом Богдана Хмельницького 1648–1654 років?" А неблатових: "Назвіть поіменно всіх учасників тих славних подій!" Я співчуваю деріку — йому теж важко. Він дуже зайнята людина — має приватний базарчик, депутатствує в міському парламенті та ще й у якійся партії серед провідників. Він під’їздить до школи на іномарці, обережно оминаючи вічні баюри перед входом, не забуває перехреститися до Матері Божої (її біла статуя — причина йому пишатися перед батьками), входить із запізненням до класу і виходить з нього задовго до кінця уроку… Але це так, до слова…
Отож, про бабусю. Вона колись розповіла мені, як єдиний раз взяла гріх на душу, бо йшлося про дуже талановитого і мудрого хлопчика, який не особливо напружувався з розділовими знаками, оскільки його мізки були зайняті винаходами. Тоді випускники-медалісти мали пільги — їх зараховували до інститутів без іспитів. І бабуся (так і не зізналася, яким чином) "вирівняла" йому оцінки. "Але граматику він знав!" — виправдовувалася бабуся. У мене нема причин їй не вірити…