— Да… ю.
Ця коротка розмова з Ольгою Кирилівною збудила в Галини незвичайну цікавість до письменниці Чарської, твори якої соромно читати ученицям.
Галина дала слово Ользі Кирилівні знищити "Княжну Джаваху", і не може бути ніякого сумніву, що Галина це зробить. Але ж треба визнати, що вона нікому не давала слова знищити книжку раніше, ніж її прочитає. Це цілком збігається з наміром Галини Кукоби особисто пересвідчитись у тому, що твори Чарської справді нікчемні.
Після уроку Скворцова підійшла до Кукоби.
— А що, не я тобі казала? Ученицям не можна читати — значить, щось там є… Ду-уже цікаво! Не прочитаєш — будеш дура в квадраті… А тоді можеш і знищити. Мені що — я вже прочитала, "слава аллахові", як пише Чарська.
З маминої кімнати вийшов батько. Не глянувши на дочку, він мовчки пройшов у свій кабінет. Галина закрила географію і тихо попрямувала в спальню. Вечір пропав даремно. Невивчений урок породжував неприємне, турботне почуття. І завтра… завтра знову доведеться сидіти над географією замість того, щоб читати "Княжну Джаваху".
Галина роздяглась і лягла в ліжко. Під вікном свистів вітер, і десь жалібно скрипіли віконниці. Дівчинці пригадався вірш Сашка Чайки про осінь:
Риплять віконниці од вітру, Холодна осінь дощова…
А далі… як же далі? Забула…
Галина починає пригадувати. Але сон підкрадається до неї, повіки стали такі важкі, наче хто причепив до них олов'яні кульки.
І раптом дівчинка широко розплющує очі і, підвівшись на ліжку, напружено прислухається. Вона ясно чує за стіною приглушений плач. Це плаче в своїй кімнаті мати.
Хутко пройшов через вітальню батько. До Галини долітають його слова:
— Шуро, заспокойся. Так же не можна. У тебе нерви… Заспокойся…
Галина чує, як батько пішов у кухню й поніс матері води. Дівчинка лежить, широко розплющивши очі. Їй робиться страшно, вона вся тремтить. Їй спадає на думку, що мамі, напевне, гірше і вона може померти. Дівчинка зривається з ліжка й босими ногами лопотить по підлозі. Вона намацує пальцями штепсель і вмикає електрику. Синє світло м'яко заливає кімнату. Годинник за дверима б'є годину ночі…
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Івасик чув нічні постріли на морі
Коли Сашко Чайка повернувся від Василя Васильовича, йому відчинив двері дід Савелій.
— Полуночники, полуночники, — забурмотів спросоння дід. — Як домовики, ночами вештаються…
Дід зігрівся на теплій лежанці, йому неохота було вставати, і тому він ще довго бурмотів, перевертаючись з боку на бік.
— Полуночники… Одне слово — полуночники… Напевне, Сашко зовсім розбуркав діда, бо він зненацька підвівся на лікті й спитав:
— Як надворі? Чую, чую, гуде… Завірюха, га? Нехай, це добре. Гримить море? Чую, чую, гримить… Кидає хвиля? Га? Це добре, Сашко, я й кажу — так і треба, добре…
— Холодно, дідусю, надворі. Змерз.
— Га? Чую, чую. Ото й добре, кажу. Ти замічай, Сашко, — рибалкою будеш: тепла зима цього року, давно такої не було, і от пеламіда біля берегів об'явилась. Га? Пеламіда, кажу. Ти замічай — вона, ця пеламіда — як тобі сказати? Ну, скажімо, як морська щука. І влови погані будуть. Га? Чую, чую… Вона, ця пеламіда, до нас від турецьких берегів припливає. Як тепла зима, вона й пливе до нас. Отож. І всю скумбрію розгонить. Уся скумбрія тоді від наших берегів тікає… А захолодало — це добре, це — погибель для пеламіди.
Сашко роздягся й скочив на ліжко. Та до нього озвався молодший брат, семилітній Івасик:
— Сашуню, де ти був?
— Надворі був. У директора школи був.
— А журавлів бачив?
— Які тепер журавлі? — засміявся Сашко. — Тобі приснилось, Івасику?
— Приснилось, — погодився Івасик. — І лелеки не бачив?
— Лелеки тепер далеко, у теплих краях.
— І журавлі?
— І журавлі. За морем.
— А мати скоро приїде? Я вже скучив…
Сашкова мати повезла в Москву від рибальських артілей округи рапорт про завершення плану улову риби. Коли Марина від'їздила, дід Савелій підійшов до неї і сказав:
— Ну, Марино, ось таку дочку, як ти, я й хотів собі мати на старість. Так можеш і керівникам партії сказати: "Я дочка Савелія Чайки, і звуть мене Марина, а прізвище теж Чайка". Га? Отож так і скажи. І ще скажи — привіт від діда Савелія. Він, мовляв, коли ще був молодим, теж був найкращим рибальським бригадиром.
Дід поцілував дочку і сховав у рукав старечу радісну сльозу.
Все це пригадалось Сашкові, коли Івасик спитав його про матір. Де-то зараз мати Марина? Може, у Кремлі, де горять п'ятикутні зорі з самоцвітів…
І так яскраво уявив собі Сашко Кремль і п'ятикутні зорі, і матір — таку веселу і в отій спідниці, яку вона вдягає тільки у великі свята. Так уявив, що вже несила була мовчати. Слово тулилось до слова, виростали цілі рядки, і вже складався вірш:
Гуркочуть заводи могутні,
Співає могутня земля,
І зорі горять п'ятикутні
На вежах високих Кремля.
— Про віщо ти там шепочеш? — обізвався з лежанки дід Савелій. — Га? Чую, чую… Полуночники, полуночники…
Він щось забурмотів, позіхнув — сон перемагав діда. Сашко почав думати про журнал. Він уявляв собі обкладинку — обов'язково в фарбах, і щоб було на ній море, а на морі човен з вітрилом. Можна, щоб у човні сиділи піонери, ніби катаються. Тільки для зими, мабуть, таку обкладинку не можна. Яке там катання — он як завиває буря! Узимку — школа. Може, намалювати школяра? Або, може, ученицю?
З темряви випливає обличчя Галини Кукоби. Вона посміхається й питає: "Вивчив уроки?"
Сашко пригадує, що вже кілька днів, як Галина ходить чомусь зажурена, і скільки він не питав її — не признається, тільки плечима здвигне: "Ні, чому ж? То тобі так здається". Ні, не здається. Сашко знає, що не такою була Галина раніше…
Увесь рід Чайок з діда-прадіда — рибалки. Дід Савелій посивів на морі, Сашкова мати, Марина Чайка, — найкращий бригадир у рибальській артілі. Батько Сашків, теж рибалка, чотири роки тому загинув під час шторму. Є ще в Сашка старший брат Лаврін, він хоч і не рибалить зараз, але теж на морі і вдень і вночі. Лаврін Чайка зараз служить у Червоному Флоті, він — прикордонник, пильнує радянського кордону.
За вісім-десять кілометрів від Слобідки, десь за обрієм, проходить на морі радянський кордон. Вдень і вночі сторожові прикордонні катери, гостроносі й сірі, як щуки, ріжуть непривітні морські хвилі. Ворог хитрий. Темрява ночі, наче димова чорна завіса, легко може сховати шаланду або човен із диверсантами. Всього за кілька десятків кілометрів береги чужої держави. Темної буряної ночі треба особливо пильнувати. Ворог не боїться розгніваних морських бурунів. Йому безмежно страшніший грізний голос на містку сторожового катера: "Наказую зупинитись!" Йому страшна сліпуча ріка блакитного світла радянського прожектора. Ворог боїться світла, як боїться сонячного дня летюча миша — кажан.