Вислухав і запам'ятав усю пісню до словечка. І вже ні про що інше не думаючи, наспівуючи, спотикаючись й ковтаючи сльози, поспішав він додому, щоб швидше списати пісню в свою маленьку книжечку.
Уночі була гроза, а ранок видався ясний на диво. Небо чисте, лагідне-лагідне, що, дивлячись на нього, мимохіть осміхнешся. Сонце веселе, тепле, бадьоре. На бур'янах рясніли блискучими діамантами краплі нічного дощу, світились, як із золота ковані, листочки глухої кропиви, круто пахли високі буйні ромашки, і дух його мішався з вранішнім димом, що викочувався клубками із бовдура в сусідній хаті.
Рипнули вулишні в школі двері, і на поріг ізнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи ніхто не дивиться, він швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур'яни. Стежка була покручена, проте хлопець ішов повною ходою, пригинаючись і струшуючи собі на шию й голову запашну, уже нагріту росу. В гущавині лежало кілька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожі та так, мабуть, і забули. Хлопець підмостив трави, сів на колодці і почав розгортати свій зшиточок. В зшитку, розмережані й розфарбовані візерунками, були списані пісні, щедрівки, псалми, що їх бачив він у синьому зшиткові у свого учителя й хазяїна — дяка.
Нова пісня, що почув він у яру од дівчини, незабаром була вже написана і обмальована. Тепер непереможно хотілось йому співати цієї пісні. Тут, наодинці, щоб ніхто не бачив його і не чув, стиха, щоб, крім його самого, не було чути, він завів виспіваним, гнучким бархатовим дискантом:
Сирота втомився,
На тин похилився, —
Люди кажуть ще й говорять:
Сирота напився...
Кивав головою, після того шепотів, кусаючи губи;
"Так, так... він упився... а спитайте його, чи їв він що-небудь, чи пив... Спитайте..."
Не витримав — сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крізь плач шепоче:
— Бодай ви довіку пили стільки, скільки він пив у той день, коли в нього не було й ріски в роті. — Витер сльози, видавив із носа. Чмихнув... Перегорнув сторінку. І знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:
Сирота леда-а-що,
Не хоче роби-ить:
Ой, оддамо вражого сина
В москалі служи-и-и...
Не закінчивши, хлопець заридав — зарів, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:
— Так його, так... де ж сироті дітись, куди прихилитись, — в москалі його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не світило сироті, щоб сліз йому не сушило.... Ой люди, люди... Бодай вас...
Кінчав пісні і знову починав. І не було тому краю. Голос линув у яр і знову на гору і лунав по всьому селу.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— І що це воно співає так гарно та жалісно? — гомоніли жінки одна до другої, підсипаючи картоплю на городах. — Дівчина чи хлопець?
— Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере... — голосно обізвалась до першої друга через три грядки.
— Це покійного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.
— Которий? Отой головатий Тарас?
Десь через увесь город гукнула ще одна жінка:
— А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспівує. А вже й не маленький.
— Це той, що в школі живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?
— Він же, він. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горілку пити.
— Та людям очі драти.
Жінки перегукувались через город, і гомін розходився на півсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана.
А з гори, з бур'янів, линув той же голос, все більше доймаючи, більше жалю надаючи, ніби намагаючись мури якісь розбить. Виспівує іншу пісню, що чув од баламута-дяка:
Та виріс я в наймах, в неволі,
Та не було долі ніколи, та гей!..
Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механічно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцеві соромно за сльози, за співи — насупився, не витираючи довірливо сліз.
— Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потім самій стало сором. Як пішов, то мені так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти співаєш, то ще стало жальчіше. Аж сюди оце прибігла.
Шевченко мовчав, не витираючи сліз.
— А я й не знала, що ти такий тонкослізий. Я думала, як гайдамака, то він і не плаче.
— Я не гайдамака, — тихо одповів хлопець.
— А хто ж?
— Старець! Піду в старці, — сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя на собі.
— Вигадай!
А в Шевченка вже в очах стояв мрійний блиск.
— А що ж? Навчуся грати на кобзі та й буду ходить по селах, як Перебендя. Оксана дедалі все більше дивувалась.
— Та хіба ж ти каліка? Перебендя сліпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе.
Та Шевченко вже захопився цією думкою й імпровізував:
— А очі мені люди виб'ють, то й буду сліпий. Скажуть-нехай сироті сонце не... — Шевченко не доказав, захлипав.
Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати.
— Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи! Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу!
Тарас випручав із обіймів непокірну нестрижену голову.
— Виб'ють очі, щоб сироті сонце не світило. Всі одцураються од мене, покинуть... Кому потрібний сліпий неборак...
Дівчина закусила губу, в очах зразу повно стало сліз. Не втерпіла — заридала:
— Все одно я тебе не покину — буду за руку тебе, бідного, водити... Обоє плакали в бур'яні: поет і його доля.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Тарасе!
— Тарасе, чортів сину!
З хати вийшов дяк, простоволосий, червоний, в одній розірваній сорочці, і давненько гукав у бур'яни.
— Кому я кричу? Тарасе! — раптом на всю гортань гарконув дяк.
Незабаром з бур'янів виходив насуплений, нахмурений, сердитий Тарас, одводячи вбік червоні заплакані очі. Здається, одразу закував себе в сталь: міцний, упертий.
— Чого? — сердито спитав він.
— Що, тобі нема чого робити, що ти виспівуєш по бур'янах? Я тобі ще вчора казав, щоб одніс мої чоботи до шевця. Ти одніс? Я тобі казав, щоб ти сходив до Коваленка. Ти ходив? Зажди! Куди ти? Туди після підеш, а зараз біжи до дяка в Лисянку.
— Чого? — блимнув знов очима поет.
— Будеш прохати на іменини і візьмеш цимбали.
— Як дасть. Той раз так струни порвали.
— Дасть, я прохав у нього. Та швидше! Щоб одна нога мені тут, а друга — там! Чуєш? Піов Шевченко, похиливсь.