Двері престольної гридні відчинено широко. В алебастрових пугарах із оливою, під колонами, обкоптілими від чадних смуг, трепетливо горіли світла. У королівському кріслі в ясних узголовниках і м'яких шкурах сидів Беля, чорнобородий та підзорливий, як галка, з блідим обличчям, Андрієвим, тільки без його привабливого усміху.
І Мстиславич, окружений боярами, міцною ногою станув перед престолом: він подав королеві хартію від свого батька, всю в грубих шовкових плетивах, замкнених печатьми з топленої в сріблі живиці.
— Ваша Милосте! — закликав латинською мовою.— Оце хартія й гостинці від Мстислава з Волині, мойого батька. Прийміть слово й дари з землі Русичів!
Він радів тепер у душі знанням мов, що ними, побувавши на західних дворах, заволодів дуже скоро й легко.
Не прояснюючи ні на хвилину хмарного обличчя, Беля питав молодого гостя про його батьків та про враження з дороги. З єпископом, що подав йому в кедровій ракві золотий ланцюг, Мстиславів дарунок, й із Костяном, що вручив йому меч, колись Альп Арсланів, він розмовляв як знавець: з одним — про нові книги з Атосу, з другим — про його походи з князями. А тоді поцікавився ще, що саме вразило княжича найбільше після приїзду в Угорщину?
— Подібність ноші угорської і руської... З одного джерела, з Візантії, пливе культура в обидва краї, — живо відповів юнак.
— Справді, зв'язки наші з Царгородом дуже давні,— пильним оком глянув на нього Беля.— Візантійський цар Дукас із любові до нас дарував Стефанові половину його подвійної корони з похиленим хрестом. А в старій грамоті короля Неманії закріплені назавжди вашою ж мовою багатомовні слова, печать нашого союзу: "Грькє царьми, а фгрє кральми".
Княжич слухав з увагою нових для себе речей, а коли Беля не продовжував мови, поклонився з рукою на мечі, готов у пошані відійти, та в цю мить мов завмер у піврухові, знімів... За кріслом Белі, за срібними різьбами високого опертя стояла дівчина з поля, його недавня стріча... Голуба паволока, розшита променистим узором, якому перечили сум м'яко опущених уст і мрачний движок брів, була гідним тлом цієї краси. Дівочу голівку одягав ніде на світі не виданий накритничок із золотого листу.
— Сарольта...— шепнув побратимові Андрій.
За кріслом Белі миттю стало пусто, й Роман прочуняв. Королевич Андрій вів друга під руку в гамірну столову наву й говорив довірливо:
— Сьогодні вранці приїхав посол від Одона Медведя... Зачуваємо, хоче одержати руку оцієї моєї сестри для Одонового сина, Райнольда з Бургундії. З цим зв'язані державні договори великої ваги... І дещо тихіше:
— Такий приїзд не був би нічим дивним, але мою сестру повідомлено тайком, що посол, рябий, набряклий вином велетень, це сам Райнольд, що хоче на власні очі побачити королівну. Від самого ранку вона не находить собі місця, пропадає кудись верхи, вертається схвильована і, поки переконують її, плаче...
— Добрий господар Райнольд, син Медведя,— з гордою нехіттю замітив Роман, і серце його, як їдь, упекла туга.— Що ж? Хоче глянути на те, що купує!
З цим словом він справив бистрі кроки в суміжну кімнату, відкіль видно було всю розкіш і різноманітність лицарських зборів, королівського бенкету.
Гуділо як в улії: поздовж празничного стола позасідали стобарвистим роєм запрошені гості, всі в своєрідних одягах: серед них франки відзначувалися м'якістю і прибагами ноші. Поміж їду та веселу, квітчану вином, розмову змагуни придержували біля колін довгі лицарські мечі з важкими держаками. Об в'язання стола і свіжомиті підвалини стін оперті були щити із знаками розет, лілій, свастик та звірячих подоб.
Стіл угинався під добірною їдою, дичиною карпатського чорнобору, рибами Тиси й Дунаю, птаством семигородських мокляків, виноградом із спохиль Токаю, переховуваним із пізньої осені в пісках замкового підземелля, овочами з долини Рамі, з полудневих угорських провінцій, райських закутин землі.
Обидва юнаки увійшли на підвищення, застелене коврами під отвертим на сади вітражним вікном, і засіли за окремий стіл.
Роман слухав звідсіль розсіяно, як цокали згуста повними пугарями Радогост із Олики та красень Зденко з Праги: вони хвилювалися з приводу якоїсь битви, де трапилася велика помилка,— болота позаду війська й розливна, з наглими глибинами ріка.
І ще Костян Гурович із мужнім голеним черепом, войовник у кожній думці, спорив над пугарем з Грвоєю, Боснійцем про те, що кіннота годиться на коротші бої,— де вони стають довгі, там вона ні до чого.
У цю мить княжич самохіть засміявся: це Ростко з Рагині відскочив як ужалений від свого сусіди, що саме вкотився за стіл, наряджений, як знатний чудак, у наморщений край шиї китаєвий плащ сутозлотний і стіжковату шапку з тхоринимбламом довкруги оксамиту. Це був половчин, права Белина рука, давно зайшлий сюди Аклан Томзакович.
Відсахнуло Ростка від язви руського степу! Хтось, що стежив за вигодами гостей різних вдач й обичаїв, перемінив їх місцями в цю ж мить.
— Оце ж і Вернберг із Тегернзее, окраса ясноволосої Германії...— сказав другові Андрій і піднісся з ослону послухати лицарської промови, що нею германець славив великий день і полум'яне вино.— А онде,— добавив згодом,— Удо й Гезильон, які стрункі, високочолі! Там знову граф д'Анжу в пильній розмові з молодим, ніби переодіта дівчина, Гугоном Лянсльо. Біля них дебелий Райнольд із Бургундії, під іменням Фредегара з Отену.
Княжич немов не чув його слів, думав про Сарольту, про короткі три дні турніру... То Андрій промовив голосніше:
— Чуєш? Німецькі васали співають хвалу своїм суверенам! Гідна наука нашим ворохобникам, клятим далматинським Богумилам!
— Хто це услуговує нам? — нагло поспитав Мстиславич, що мало цікавився маніхейським боговір'ям.— Це немов супи і яструби, замінені в погорджених людей! — насторошився з нехіттю.
— Це тільки сміливі розбишаки, міцні п'яниці й розкішні раби,— гомінко засміявся Андрій.— Це озброєна кігтями, що їх вириваємо, північ нашої Далматії.
— Дивно, як воно плужить Арпадам...— сказав княжич мов до себе.— Не своєю Далматією криваво піклуються, й сама ж Угорщина чуже гніздо, стара Паннонія наша колиска... Хіба думаєш, Андрію, слов'янське вперте плем'я подарує вам свій наділ на вічність?