Стукнули коні в копита — й тоді нагло перед стежею виріс Мстиславич на своєму смоляному верхівці в упряжі з сап'яну і срібла. Рішив їхати чолом стежі — сам. Хотів покласти господарське око на відповідальній роботі!
Вказав рукою табор:
— Вишата, тобі! — рік першому воєводі.
Рванули з місця юнаки: запахла під копитами нетоя.
— Ждіть! — згомонів князь далеко згодом.
Ольстин їхав за князем, дивився на його плече в мідяній мережі й крізь обожания, що було як пісенний порив, думав: "На оцім величнім коні — доля нашої землі".
Стали.
Князь зорив пильно по лінії руки, простертої над брівми.
— О-ге! Семчич, Ольстин, Будич, ще хто! Біжіть на он той горб у хащах, у три мети стрігою,— погляньте звідтіль!
Десятка їх скочила з місця, захлюпотіли синявою мокрі трави. Появилися незабаром на горбі, високі, хижі, палкі. Стежили, як орли, слухали, зоріли — ніде нічого.
Вказав їм іще ліс на крайнебі, чорну хмару: — — Протряхніть маленько корчі!
Пішли чвалом, спів вітру над головами. А край лісу стихли — широким півлуком розсипалися... Пірнули спроквола в глибінь — знову зоріли, як орли,— ручай десь плеще, сонце капотить...
Вернулися скоком по князя й решту стежі. Ольстин звістив:
— Спокійно, князю!
Ідуть. Заслонили собою ниви в сірих пошумах і бліде віконце неба.
— Ліс був роздзвонений ковтанням наковтача, перекликами пташні. Розлягся гіркий легіт полину, весь у сріблі. Зозуля кувала допитливо хоріямбами старих голосінь. Блиснула біжничка з потемнілими липовими різьбами проміж кетяги червоної калини. А там — буковий молодняк, хистка, весела, дрібнолиста гуща, сріблом підшита проти неба...
Але — затріпотіли в травах їдкі шепоти: там іскри, тут тіні... Націлилися довгорукі привиди, опукоока зрада, прикипіли до землі, до пнів... То княжий кінь шарпнув лобом у променистих брячках,— як кентавр на фризі, став дуба.
Мов огонь, жбурнений в отверту пазуху, так дзеркіт стріл,— із дерев знесло зеленим димом половину листя. Світ збур'янів, і день схитнувся.
А буковий молодняк пішов бовдуром — грянула з гущі ворожа засідка проти трьох десяток, двічі стоголова навала. Спалахнуло, як на пожарі, синіми вогнями заліз у націлених руках, чорними блисками тятив, червоним пір'ям стріл, сивими смугами вовчих шкур на озброєних плечах... Вихор ошалілих перекликів, незрозуміле горлання роззявлених ротів, брязкіт і крик потрясли лісом, аж листя впало.
Все те накрило миттю Романову стежу, гадючим танком проміж дерева обскочило її, три рази довкола заплело грудьми.
— В пробій! — скричав князь, як колись, на полях слави, підняв меч у правиці, не кутаній нічим.
Збігалися до нього щосил крізь регіт, прокльони, крізь кров — і в цю мить опірені стріли стали пражити блудом розбіганих, до безтями зжаханих коней. Як метіль на небі, так бій... Ратища ганяли почорнілим повітрям, мов каменюки, що падуть із скель, копія проривали панцирі, стягали їздців у намолочений копитами пил... Здавалося, скакали коні і дерева, небо скрилося в крові.
У якусь мить, видерту борні, розлягся поклик далекозвучного Ольстинового рога, що його він підніс до уст, потрісканих смертельним враженням. Упертий заліззям шкурянців у моріг поляни, плічми об дерево, розколене надвоє,— з диким ликом ворожої засідки перед отруєною душею, сурмач обернув назад зрошене потом обличчя, чоло, як вежа, направлене туди, де з лісу мроїв день.
А голос рога летів у простори найвищим зусиллям Ольстинових грудей, кричав у далекий обоз про кров і зраду, лунку шамітню мечів і темний ломіт сокир — про людей, озвірілих у бігу наосліп, і коней у рубіновій пасоці, що валяться додолу з риданням...
Його голос шарпався люто в многократно нерівній боротьбі, голомшив далину вісткою, що мечі вже тупіють, що поламаних лез — як в'яні, як листу...
— А на лісовій прилуці смерть стинала голови щораз, по стінах пнів літала кров.
Затрепетав у скаженім болю чудовий княжий кінь — піднісся, як велет, високо, блиснув черевом у вогких посвітах, із розпукою упав на передні ноги, аж по ясні груди. Чиясь волохата рука з-поза пнів досягла князя залізним гаком, за наколінник сунула з сідла... Як змій вихилився князь наперед себе, ніби заходова тінь довжиться, ріс,— цвяхнув мечем із свастикою по зрадливій руці, і всі тоті пальці враз із гаком упали на моріг.
Поправив, шарнув лезом удруге — й голова покотилася, як бурдюг, по лісових пісках.
— Князю, ось кінь!
Це Ждан із Старониви дужався щосили з упертою Романовою волею, переконував князя, благав щастя вмерти за нього, аж у безпам'ятній розпуці скочив у клекіт, зчепився з цілою тічнею, полетів у криваву глибінь...
— Скакав Семчич проміж виття стріл, ловився в бігу дерев, князеві до боку біг. Князь же упертий у стрічний бук, під міру плеча, застряг узуттям із металевими дзьобами в тверду землю,— став.
— Гай, потягнімо, сини!— скричав на ввесь бір.
Он продираються крізь сповенений вир борні, крізь людські та кінські трупи Малкович, Боговітин, Бубич, обидва Хиличі, Брадучан, В'ятко, Недан, Демкович, Радогост. Геройським гуртом прорубуються туди, де видно наставлений навідліг княжий щит із візерунком орла в промінні шести крил.
Уже, уже довкола князя огорожа з десятка щитів, із палаючих сердець, із стегон молодих, стооких.
Аж тепер поперли наступом вперед — відбитися, зламати залізний круг, виховзнутись із смертельної пащі!
— Біжи, біжи! — закричали всі й полетіли з шумом і дзвоном, ніби той срібний град над землею.
— Щоб тобі остання — стораз! — з-поза блиску зціплених зубів кляв Будич...
І пхнув заліззям першого, що налетів із крутіжі, вдарив раз тільки — мигнуло перед ним дивно побіліле, короткообразе обличчя, якому немов наглий сон рота роздирає... Та в цій хвилині й сам звалився з ломотом поруч тамтого, крізь бляху нагрудну штовхнутий копієм у серце,— й поза людським розгоном уже, поторощений, кидався довго в пилі...
А в місці, де розпучливо вгризалася стежа, окружним валом станула засідка, розносила запору в тріски. Там Любо Боговітин, наймолодший у батьків, проміж бій безнадійний, проміж останні зусилля кинув оце згірдливий визив неминучій смерті. Слова п'янкі летіли наругою з-поза хижих зубів, і лунав насмішливий заклик бойового поля. Мов у глум, він звав на герць ворога, хоч цей давив жменю хоробрих лавою кланцатою, як спижі.