Будь воно інакше, хіба осудливий язик зав'яжеш? А так про Мстихів достатній рід іде світом слава, дорожча золота.
Тут княжич постояв у задумі — притакував мудрій батьковій щедроті, опісля ж снував думку далі:
...А коли небо потемніло від ситості й туга схилилася над в'ялениною кожного серця, франкський крамар Арно забаг пісні так сильно, як у спеку роси. Не звуків замарни, ні! Замарна, добре настроєна,— це рідкий випадок, і тільки з віддалі звук її, мов гладь, пливкий. І не сопілки двогорлиці хотів Арно, ватажок. Геройського слова жадав, де б золотим теремом походжала пісня, безсмертна краса.
І глянь, де не взявся гусляр, той самий силач, кривоніс, як із міді, довгий волос за вуха й верх рамен у грубо зчіплюваній свиті. На голові ріжката платина, з углами над чолом, гей знаком гусляра, що йде вперто перед себе і щодня здобуває світ епосом, на єдиній струні інструменту.
У радощах винесли йому ослінець під орішину на обійстю, дзбан кучерявого пива ставили перед співцем і плескали в руки з нетерплячки, поки не стихло останнє чиєсь там слово.
Співак сів низько та спер об плече й коліна гуслю, довгу, з одного кусня дерева, подібну до велетенського черпака, де над вижолобиною напнуто тонку шкуру з голосниковими проколами. Тут і сідельце, опора пасмузі кінського волоса — струні. Гудало з натягненим на лукові теж волосяним повісмом він потер пильно живицею, накапаною на плечу гуслі.
Під єдині три звуки, що їх міг добути з-під гудала, він співав звичайно однозвучно з гуслею. Але на цей раз хотів блиснути, вдарив високо, тільки згодом опустив тон нижче. Тепер у тужних, як вітер, переливах, із рисою обрядового напіву, в сміливих мелодійних лініях, обчислених на велику віддаль, він підняв справжню гру.
Найпалкіші краски уяви й найбільше захоплені тони свого серця він передав постаті юнака Святослава в сяйві його лицарської гордині.
Ой водить князь коня перед боєм
— Коня водить по полі широкім
— Укрив його зелен-таламаном.
Дедалі мелодії стали мінитися сонцем і хмарами, нехай що в скупім обсягу тонів. Коли ж прийшла черга на останні акорди, співак похилив свій добре школений голос одну секунду нижче тону гуслі й держав її так довго, аж заморозь імила серця від насолоди.
— Бійтеся того, хто вміє вмерти без болю!..
Це був тріумф краси, втіленої у старе музичне слово.
Тут княжич затріпав весело віями від дітвацького вдовілля: пригадав, як мати, молода ще, темнолиця, в переміточнім завої над енергійними брівми, хитренько розпитувала в Арна, які по королівських дворах дівчата ростуть, чи є між ними сильні, веселої вдачі та добрі господині? А тоді про Ейкунду з Нормандії слухала довго й радо, очі вниз, підборіддя з вагою на короткій, упертій долоні...
— Так? Сама худібка із світлом увечері обходить? Сушить більце над потоком і співає враз із нормандськими жайворонками? А тоді з батьком жене на лови за ланею, у панцирі й із копієм? Зимою ж перша за всіх перебігає озера на совгах із кінських ребер, між двома киями, що на них лопотять барвисті вітрила?
Ех, і вдатна ж оце дитина, Ейкунда!
Думав про матір і про дівча далеке, та перед його уявою, уявою войовника, сам пригад зброї простелив приваби походів, і, здавалося, юнак став неприявний. У безвісті кудись дивилось лице, до непізнання інше,— ні, зовсім чуже...
Аж голос рога від сторони піль отямив його доразу. Він забув із місця, про що міркував саме, вдарив об поли руками, скочив на степеницю муру і, спертий на пальцях, занісся тонким окликом:
— О-ге! Гельг!
Ось і вони: Гельг, учитель рукопашного бою, і Чтибор, насмішник, з яким хлопцеві завжди не по дорозі, та — улюбленець він батька, що вдієш! Мало не тиждень, як повіялися на тетереви, за цей час могли махнути в Канів, стривожити половців, і назад! Он, виринули проміж берези край гаю, за ними сурмить у ріг чура, простоволосий, з червоним норвезьким соколом. І княжич, дарма що далина, гомонів як недоліток, рад із нагоди гукати:
— Бувай, бувай!
А їздці просто нього, на віддаль мету стрілою. Видно пообчимхувані згортки жупанів і сагайдаки з киненим, як попало, останком стріл. Побували гідно на вечірніх підслухах у ловищі, проміж яр, перерослий омелиною та малинами!
Хлопець аж приблід: попри черево Гельгового коня гойдався жмут глухарів, як рубін і гранати. Яскраві оксамитні півкола над птичими очима, здавалося, були виведені з огню й ніби кричали в сонце про свою несамовиту вроду. На верхніх крилах грали сапфіри, знову ж смарагд спідніх пер розтоплявся у червінь від раннього мерехтіння. Тоді немов жива кров текла повз Гельгів меч і взуття.
О, як милував хлопець очима ловецьку добич, жалібну красу! О, як нудьгував із зависті, аж вітер крутив ним у душі! Білі цятки на чорному тлі віял пригадали йому недавнє голосіння, жіночі похоронні уставки. Коли ж їздці наблизилися на віддаль голосу й зупинились, він загукав навперейми немов байдуже та звисока:
— Миром, Гельгу! Спиш? Як муріг для щуки, так ліс для вікінга. Але жди! Небаром захоплю Дністер, збудую ліс кораблів, ліпших від Канутових, а тоді ти, Гельг, вестимеш їх для мене Чорним морем!
Той підніс велике, гранчасте, як щит, обличчя, очі ясні й мудрі, глипнув на хлопця прижмурком і позіхнув, щоб не засміятися вголос.
— І чудак же наш сокіл, дивіть! — скрикнув навмання.
А птах справді поводився дивно: він наставився немов до удару, кожна пишка відстала в ярім забутті, кожна пір'їнка дрижала гей клоччя на веретені. Якою силою нежданою пружилися оці бойові груди! М'язи були напричуд, кігті мов із халцедону. Крила закарлючилися ніби топори, смугасті летівки розсунули прути з заліза. Язик черкотів щось із шипотом, чичитав, черкотів...
А княжичеві сап'янці прикипіли на хвилину до землі й підірвалися зараз же від враження. Щось шугнуло проміж дерева пологим цятковинням, заруділо долі — і щезло як дим.
Княжич здвигнув плечима, подумав — і заспокоївся.
У цю ж мить сокіл, готовий до лету, стрибнув із дзвоном срібних оков, почеплених довкола пірнатої ноги. Він розносив у шкамаття рукавицю чури, свого носія, очманілий, кривавоокий... їздці пустили його з прокльоном, самі ж почвалали навколо, в городище. Мали досита ловів!