Об’єднались гетьманці й У НО. Випущені на волю Мельник, Бандера, Тарас Бульба (Боровець) теж, як кажуть, обмінялись візитами й прийшли до згоди. Чималу активність виявляє Андрій Лівицький, що саме тепер крутиться в Берліні. І всі вони між собою нібито порозумілись. Кожна з політичних груп подала свої декларації німецькому урядові щодо створення Укр. комітету. Принципово згода німців на створення цього комітету ніби є, але яка саме з декларацій і груп найбільше їм до серця — хто зна. Адже все це — велика умовність, і все це тільки гра. Відбувається серед отих провідних українських кіл справжній ажіотаж. Понаїздило до Берліна, крім поважних людей, чимало різних "діячів", "отаманчиків" — злетілись як мухи на мед, і кожне поспішає десь зачепитись, кудись включитись, використати кон’юнктурку. Ану ж, мовляв, пощастить! Клюне!
Знаю це все із щоденних розповідей. Безпосередніх спостережень не маю, бо через хворобу й тяжку побутову мороку сиджу безвиїздно у Потсдамі. Через це ставлюсь обережно, вивіряю, порівнюю, виважую і не бачу зрештою в усьому цьому ярмарковому збіговиську ясних перспектив і добрих наслідків. Що б не створилось, а буде це, кінець кінцем, паліатив. Не лише з вини німців, але й з характеру політичної поведінки самих українців. Адже вдачу своїх земляків я достатньо знаю.
Думаю так: уенерівці на чолі з А. Лівицьким — це вже "живі мощі". Кубійович із своїм УЦК й горсткою "єдинокровних сватків" (а він теж до чогось пнеться, на щось претендує) — це цілковито знеосіблена, безпорадно-безнадійна креатура, та й годі. Мельник — вчорашній пережитий день, що уоієпб поіепс, повторитись не може. Чинних перспектив, ясна річ, немає. Лишаються, так би мовити, крайні ліві, тобто бандерівці, які, помимо багатьох своїх огріхів, зуміли найзаповзятіше вхопити сьогод-нішний день боротьби, являють все ж таки собою активну силу, що дається раз у раз відчувати й може ще багатьом імпонувати. Лишається також і крайня права — гетьманці, що, починаючи із самого Павла, змінили настанови й тактику в кращий бік, виявляють дедалі відчутнішу активність, горнуть до себе не лише поважних представників передового культурного українства, але й, головне, молодь, а ще головніше й найцікавіше (парадоксально просто!) — наддніпрянців. Багато наших наддніпрянців схиляються тепер до ідей гетьманату (наддніпрянців уже теперішньої еміграції!), їм остогидла міжпартійна метушня й боротьба, що тільки знесилює. Вони, крім того, за часів сов. влади звикли до твердої ведучої руки. І щоб уникнути раз назавжди демократичних розкладових спекуляцій (хто ж тепер, особливо з них, повірить у чистий, чесний демократизм?), чи не краще, мовляв, мати традицією освяченого й родом узаконеного провідника, свого князя чи короля, з яким рахуватимуться й королі та князі інших держав, — отже, й уряди тих держав? Хай уже, мовляв, буде одна тверда рука, один хазяїн. Скомпромітоване з власної особистої волі ім’я гетьмана Скоропадського ще 1918 р., яке потім іще додатково в найгірший спосіб розпропагували большевики, — це одіозне ім’я силою діалектичних обставин знову починає привертати до себе увагу і навіть прихильність. Дивно ніби, але в цьому є своя закономірність. І над цим слід серйозно поміркувати.
13/ХІІ — 44 р.
Трохи чудно, на перший погляд, показується сепаративний рух козаків. В цьому — якась штучність, умисність, неприродність. Я досі чував про це лише в дуже узагальненому освітленні. Тепер потрапило мені до рук кілька чисел "Козачого вєстніка", де є записи й українською мовою, — мовляв, нащадки останньої Січі. Кумедно, справді! ТУди, до одного козачого коша (правдивіше — козуба), охоче пхають все, що тільки під руку потрапить. Аби більше.
А найцікавіше, як у провідних статтях автори намагаються історично, економічно, етнографічно й навіть психологічно виправдати й довести оцей свій рух "самовизначення аж до відокремлення". Треба визнати, що в дечому, коли мова про Москву, вони мають рацію. І треба, поза всім, всю цю історію визнати за явище позитивне, гідне підтримки. Вони вже ворогують з Москвою — добре. Підточують якоюсь мірою єдино-нєдєлімський централізм та імперіалізм — дуже добре. Ллють все ж таки водичку на наш млинок — помагай їм, Боже!
15/ХІІ — 44 р.
Протягом цілого цього тижня куховарю. Вчусь. Роблю помітні успіхи. Досі куховарську працю (особливо для чоловіків) вважав за таку ж каторжну, як, прикладом, працю склодмухів на гутах або шахтарів-вибійників. Не дуже й помилився. Але, як і в кожній праці, тут є теж своя потайна привабність, свій, так би мовити, "смак", коли, звичайно, зацікавишся серйозно цим ділом і дещо глибше його зачепиш. Купив сьогодні деякі речі на Bezugschein’i. Якийсь час тому подали ми заяву (вся єпископська група) до ШігІзсЬаДзапЦу’у на придбання одягу, взуття, білизни тощо — збомбовані, мовляв, у Марбурзі і маємо втрати не лише щодо людей, але й щодо речей. Німці відгукнулись приязно, видали, хоч і не багато, тих Bezugschein’iв, а проте, дещо в пригоді стане. Трудно тільки самі речі в магазинах дістати, дарма що талони в руках. Бідність по магазинах кричуща. Що й з’явиться, бува, з речей, то одразу ж згромадяться черги, розхапають — як у прірву впало. Та й буква "З", блаженної совєтської пам’яті, відчутно діє, — за ними, зетниками, не поступишся. Треба бути дуже імкливим, нишпорним, спритним. Точнісінько як у большевиків бувало. Такий же злиденний вигляд крамниць (прикладом, величезний розмірами універмаг у Потсдамі), пісні, байдужі або навіть непривітні обличчя зовсім незацікавлених продавців, такі ж черги, метушня і зголоднілі очі покупців. А установи? Ну, зовсім як десь у совєтському Києві чи Харкові. Тепер я чимало ходжу по них, бачу добре, переконуюсь. Між іншим, сміливішаю раз у раз щодо мови й поведінки, і це дає раз у раз кращі наслідки.
Мову нім. вивчаю систематично, як гімназист. Купив підручники, запровадив зошити й книжечки на слова. Щодня працюю потрохи, а практику розмовну теж щодня відбуваю переважно з дуже балакучою Frau Stamm. Шкода тільки, що за іншими клопотами часу бракує.
Сьогодні раптом Лесь згадав про матір. Рідко, майже ніколи не говорить про неї, а це чомусь заговорив. Я легко, тактовно, щоб не вражати дитячої душі, звів мову на інше. З ним у школі днями сталася неприємна історія: завівся битися з німецькими дітьми. Ті, як звичайно буває у всіх школах, поки не освояться з новачком та не приймуть до свого іурту, вчиняють йому обструкції, дражнять "англійцем", "поляком" тощо, а це ось напали на нього цілим гуртом і потім набрехали учительці, що він на них — німців! — плював. Може й плював, хіба знати? Він сам розповідає якось невиразно. Учителька вибила його по руках, він утік з плачем додому. Через п’ять хвилин уже був удома посланий тією ж учителькою старший учень з Hitleijunge, пояснив, що сталося непорозуміння, що більше такого не буде і повів малого назад до школи.