Берусь до малого рішуче. Починаю годувати його "Овомаль-тиною", придбаною в Братиславі, морквою, білим хлібом, маслом, частіше даватиму їсти, і то рідкого та теплого, догляну, щоб рано лягав та достатньо висиплявся чи вилежувався. Щоб годин три-чотири був щоденно на свіжому повітрі. Все, все зроблю, що можу. Таке воно худорлявеньке, блідненьке, жалюгідне стало — серце крається. Найгірше те, що в невеличкій оцій кімнаті нас живе четверо, і один, тобто Вальдемар, хворий на Лс. Бухикає страшенно, аж груди рве. Кому ж бо кому, а дитині це сусідство найнебезпечніше. І знає він, що наражає дитину, і все ж таки продовжує в цій кімнаті лишатися. Він мав бути в другій кімнаті, але через холод упросився на день-два сюди і так залишився. Злочин робить людина! Не хочу з ним сваритися, бо якраз із Лесиком він дуже ласкавий, добрий, але доведеться все одно повести з ним рішучу розмову. Крім того, недобре, що малий спить зі мною. Конче треба його відокремити, але поки що нема як. І сам я теж недужий — ось уже місяць як худну й худну, бігунка колітна не минається. Впливає на мене заморочливо метушня, тиранія побутових дрібниць діймає. Хвилинки вільної нема. Цілий день товчуся, причому організовано, дисциплінувавши себе до краю, — зварити, попрати, зашити, зацерувати, побігти сюди-туди, щоб те чи інше встигнути дістати, — і от уже дня нема, вже вечір, а я всіх справ зробити однаково не встиг. Невдоволення, втома. А завтра починається те саме. Турботи мене з’їдають. Вже й співжильці мої це помічають, кажуть. Вони дивуються моїй організованості й моєму завзяттю, але бачуть, що, попри всю цю активність, все ж таки впоратись мені важко. Ах, життя!
1/ХІІ — 44 р.
Повстала проблема, що ж зі мною робити, щоб оформити в складі єпископату. Міністерство сходу поставило вимогу подати списки співробітників є-ту, які воно розгляне і кого затвердить, а кого й ні. Довго міркували, мудрували і врешті за пропозицією Вальдемара (хитрий лис!) визначили мені фах архіваріуса при єпископській книгозбірні. Ще один фах! Чим уже я тільки не був на своєму віку.
3/ХІІ — 44 р.
Симоненко переказував через генерала Савченка-Більського, що жде на мене. Дивується, чому мене досі нема в Берліні. Йому здогадались пояснити, що я хворий. Генерал приїхав до нас забрати свого ящика з марбурзькими яблуками. Невдоволений з Берліна, а найпаче з Симоненка: мовляв, грубувато його прийняв (атож! він генерала не сподівався й не хоче отакої зайвої мороки), і секретар у нього "східняк", байдужий якийсь та русотяп, і взагалі в тій Симоненковій установі аж надто "Русью пахнет", і з усього видко, — так додає генерал, — що сам Симоненко своїм становищем і працею не захоплений. Тож чи не хоче він звідти піти, а мене натомість підсунути. Або, принаймні, зробивши мене своїм заступником, скинувши на мене всю оту мороку, розв’язати собі руки для поважніших справ. Ну, чи бреше генерал чи ні, але я й сам не ликом шитий. Запрягти мене, "употребіть", як якогось наївного провінціала, що оце допався до Берліна й з радости на все здатний, — не вийде, ні! Тому й сиджу в Потсдамі, поки не наладжу всіх своїх особистих справ, не вирівняю більш-менш свого побутового стану та не розглянусь уважно навкруги, а найпаче приглянусь до Берліна й виважу всі можливості та перспективи. Потсдам зараз для мене — трамплін. Тут я приготуюсь до стрибка. І сам стрибок зроблю лише тоді, якщо це буде доцільно.
Щось про Симоненка бовкають погане. Ніби в установі роз-паношилось дуже русотяпство, ніби він до прохачів досить байдужий, ніби так взагалі він гороїжиться перед своїми, а плазує перед сильними чужими. Мстислав мав з ним особисто одну розмову, в якій, між іншим, С-ко сказав тоном дещо глузливим:
— Та, на вас глянувши, аж ніяк не скажеш, що ви особа духовна, а ще й єпископ. Хіба отакі єпископи?
І коли М-в натякнув йому про модерність і європейскість укр. авток. церкви, той сказав:
— А по-моєму, для нашої церкви то й можна було б автономістів, навіть росіян переконаних, тихонівців, чи як їх там, залучати. Воно поступово перетреться, перемелеться. Та й загалом не такої це вже ваги справа — українська церква.
Мстислав обурений. Я здивований. Знав я С-ка в Харкові за іншого. Що йому в голові замакітрилось, чи що? Передає куті меду, видать. "Степовий розмах", широчінь жесту, діапазон політичного розуму — так, мабуть, міркує сам собі, а виходить якраз навпаки. Виходить вузька расєйська, большевизмом трохи обарвлена... "рубашечність". Після того як дістав він від німців у нагороду бронзову медалю (а за що він її дістав?), йому трохи клепки в голові справді звихнулись.
Був молодий аспірант-історик, наш наддніпрянець з табору Вустрау. Привіз мені ювілейне число таборового місячника "Україна" як подарунок від редакції: нещодавно в таборі святкували річницю видання цього журналу. Хлопці довідались про моє перебування в Потсдамі й ото відрядили посланця чернігівця Луценка, що також є співробітником редакції. Приємний, досить розумний хлопець. Ми з ним серйозно поговорили — такий, що можна серйозно поговорити. Привіз іще листи від редактора Жили, — видко, дуже активної й розвиненої людини, від молодого літератора з Київщини Русальського (ТевеДенка Івана, що якось 1942 р. одвідував мене в Києві) та привітання від В. Чаплі, що перебуває також у Вустрау, й усього літ. тамтешнього гуртка. Просять усі, щоб я їм конче дав щось до журналу й конче приїхав до них на день-два та зробив чи доповідь, чи літ. читання. Ще вітає мене якийсь мій земляк із Животова, молодий вчитель, — рік тому чи два він потрапив у полон.
Я відповів усім найсердечнішою подякою, привітаннями так само й обіцянками. Чому б і не поїхати до них, коли буде змога? А що журнал, як на таборові умови, аж несподівано добрий видають, то конче напишу їм теплого, вдячного й заохотливого листа.
10/ХІІ — 44 р.
Отже — Власівська історія. Придивляюсь, прислухаюсь, принюхуюсь до неї від перших днів її зактивізування і... посміхаюсь. Тихцем, внутрішньо посміхаюсь. Обурюватись, може, слід було б, а я — ні. Навіщо витрачати нерви на такі зрозумілі й незагрозливі явища. Посміхаюсь навіть з тих, хто обурюється. А таких чимало.