— Так. Лише одного не розумію: в чому ж мене ви обвинувачуєте? В большевизмі чи бандеризмі? Поєднати ці дві крайності неможливо. Отже, мусіть бути щось одне.
— Не хитруйте. Але коли вже так рішуче хочете знати, то от вам: більше ми віримо у ваш бандеризм. Кріпко над цим подумайте. Ясно тепер?
-Ні.
— Ну, то ходімо.
Заходимо знову до тієї ж кімнати. Слідчий одразу звертає увагу на велику калюжу там, де я стояв.
— А це що? — вирячив очі й присікавсь до мене.
— Я хворий, — спокійно відповів я йому.
— A! Donner weter! — схопив він ганчірку, кинув на долівку й, поступивши на ганчірку ногою, завзято почав витирати. Потім розлючено кинув до жінки: — Даю вам терміну ще пять днів. Через пять днів знову прийдете сюди і, вже пригадавши собі все, ото все нам і скажете.
— Ні. Я прошу мене заарештувати, ув’язнити, засудити, бо все одно я й через п’ять днів нічого нового вам не принесу.
— Геть! — вигнав він її, мало не виштовхавши за двері, а вона однаково продовжувала сваритись і зарікатись.
Я попросив дозволу сісти й запалити. Крізь зуби, з поглядом зненависти слідчий дозволив. Я знав, що це моя остання цигарка і смакував її з особливим задоволенням.
Слідчий готував мені писане спрямовання до в’язниці і, між іншим, поспитав, хто ота Галина Пітон — німкеня, може? Я коротко розповів: хто, де саме познайомився з нею.
— А фото її маєте?
— Так. Аж кілька. Онде, в портфельці.
Він поглянув:
— О, яка гарна жінка! Дуже гарна! (інші теж наблизились поглянути). А це — ваш син? О, так само гарний хлопець! Шкода, щоб такий хлопчик пропадав сиротою. Ну, йдіть, Любченку, подумайте добре, пригадайте все, — ще раз справді щиро вам раджу. Ваша справа, кажу вам не заради залякування, дуже-дуже погана. Поможіть собі, коли можете. Од вас самого багато залежить.
Молодий перекладач наклав інші кайданки мені на руки (просто браслети та ланцюжок, не такі болючі) і повів мене на другу вулицю — Коперника — до в’язниці. Ось навпроти знайомий гарний будинок № 42, колишня власність гр. Більського, вивезеного большевиками 1940 р. В цьому будинкові був клуб письменників, і тут 5/ІХ — 40 р. відбувся мій літературний вечір, той дуже вдалий, значливий з широким розголосом вечір, за який на мене впала ще одна підозра НКВД. Ах, Руто, ти теж була на тому вечорі! А ось просто через вулицю, ще ближче, знайомі вікна на другому поверсі — там міститься музична школа і там кілька місяців тому я договорився про виготування нової редакції лібретто до "Енеїди" Лисенка. Ну а ми повертаємо з заулка ліворуч, де на розі міститься відома на всю Галичину в’язниця для політичних — в’язниця на Лонцького. Коло парадних заґратованих дверей нас пропускає нім. вартовий. За склом дверей я бачу другого вартового. Він лише натискає кнопку, й двері самі механічно повільно, тяжко розчиняються. Щось дуже неприємне, щось зловісне видалось мені в цьому тихому механічному рухові дверей. Так! Усе тут, як автомат і двері, і ці застиглі в шоломах вартові з сірими металевими очима, і дальша, теж рухлива, клітка вестибюлю, що скидається на невеличкий, хитромудрий лабіринт — наче ота пастка, вскочивши до якої, вже сам не потрапиш вийти. За цією ґратованою пасткою беремо в коритар одразу ліворуч до канцелярії. Конвоїр-перекладач віддає супровідного папірця тюремному урядовцеві, жовтому з лиця, прокопченому тютюном, просидженому до рубчика в задхлому казенному повітрі. Здіймає з мене кайданки, одержує розписку й зникає. Тоді наближається до перегородки (канцелярія перегороджена міцними штахетками) молодий урядовець, просто хлопчак, просить віддати йому все, що при мені є. Довго рахує гроші — їх біля 10000 злотих, в тому числі 1000 нім. марками. Забирає годинника, ножика, записні книжки, оливці, цигарки, сірники, краватку... Але моє "вічне перо", яким пишу вже 18 років, колишній подарунок М. Ірчана, я встигаю приховать в бічній кишені. Прошу його дозволу залишити при мені шкіряний поясок і шнурівки на черевиках, а також портфель з хлібом, маслом, яблуками й парою білизни та рушником. Він похитав головою, обережно озирнувся й зробив знак, щоб я взяв. Розписуюсь у квитанції, де підраховано мої гроші, також у квитанції з підрахунком речей. Молодий гукає до старого, куди саме той накаже мене скерувати. Старий ще раз пильно дивиться у супровідний лист від слідчого, перебирає механічно картотеку камер і гукає ще далі, в наступну кімнату:
— Сорокова, здається, вже вільна?
Жіночий голос сухувато звідти відповідає:
— Так. Сьогодні.
Старий робить недбайливий рух головою в бік молодого — і нам обом ясно, що призначається мені камера № 40.
Жду ще кілька хвилин, поки входить підліток в уніформі СД. Йому доручають мене одвести. Пацан так само недбайливо, механічно й трошки презирливо робить рух головою в мій бік: мовляв, ходімо. І я механічно рушаю за ним.
Виходимо у внутрішній двір. Якраз відбувається прогулянка ув’язнених жінок. Ходять безупинно замкненим колом у невеличкому прямокутному дворикові, де тільки шматок неба вгорі, хоч і сірий, але не камінний. Збоку стоїть вартовий з автоматом, пильно слідкуючи, щоб не порушувалась дистанція й не відбувалось розмов. Мовчазне, суворо розмірене рухливе, знову ж механічне коло молодих, іноді зовсім молоденьких жінок, панночок, у яких на грудях пришито бляшані трикутники з чорними літерами на них: "Р" (політична) або "Т" (терористка). І за ними збоку ще стежить огрядний, молодий, червонястий, як буряк, офіцер СД, тримаючи при собі величезну німецьку вівчарку. Я встиг іще помітити, що весь двір вимощений величезними камінними плитами, на яких викарбувано написи жидівською мовою, — це намогильні плити з жидівського окопу, покладені тут, як я потім довідався, десь 1939—40 р. большевиками, що після спалення "Брегіток" улаштували отут дуже зручну в’язницю в приміщенні колишньої польської поліції (і до НКВД було близенько — тепер там містилось гестапо. Приємна спадщина!).
Ми пройшли осторонь поза колом дівчат, і а вчув шепіт між собою тих дівчат — шепіт польською мовою. Мене повели на другий поверх. Тут при дверях дано мені сіреньку легеньку витерту ковдру, мисочку, ложку, й дівчина з літерою "Є" на грудях (засуджена) хутко пришила на моєму пальті, так само на грудях з лівого боку, літеру "Р". Хотіла пришивати на піджаку, але я підсунув пальто, і добре зробив, бо інакше потім узимку, коли виводили на проіу-лянку, мусів би виходити на мороз у піджачку, щоб цю літеру конче мати назовні, або зовсім не виходити. Коли пришивала, ненароком кольнула мене в руку. Я мимоволі злегка сіпнув рукою. Вона ж тихесенько (поруч стояв вартовий) зронила польською мовою: