15/Х — 44 р.
Неділя. Зраня рух. Наказ: терміново всім перебратися до вагонів. Здається, їдемо до Ґраца. Поспішно перевозимо речі на
двірець самотужки, возиками (це неблизько). Святково вбрані німці зглядаються на нас на вулицях. Ми — як цигани чи погорільці. ДесЯть-п’ятнадцять чоловік (і жінки) пхаємо тяжко навантаженого возика, а речі з нього падають, а люди брудні й строкато вбрані, а діти, бліді й обшарпані, табунцем супроводять нас, туляться до батьків. Жалюгідна картина! Війна!
16/Х — 44 р.
Понеділок. Потяг летить безупинно. Вже Австрія. Вже Альпи. Аж не віриться: вперше бачу Альпи і порівнюю їх з Карпатами, Кримом, Кавказом. Ні, кожні гори мають свій відмінний характер. Потяг ще понад стрімкими ущелинами, ледве видко дно, на якому здебільшого лискотить вода, гадючаться невеличкі гірські річки. Багато дерев на схилах — шпилькові всуміш із листяними. Часто вихоплюються до неба височенні стрімкі скелі, а вдалині, в їхніх голих сірувато-рудих западинах, біліє сніг. Колія лежить звивно, повертаючи в той або той бік, і майже кожний закрут відкриває якусь несподіванку, нову величну красу. У вагоні всі збились до широко розчинених дверей, тільки й чути:
— Ой, яка розкіш! Ах, Господи, краса ж яка! А он, он, погляньте, старовинний замок, руїни! А онде санаторій якийсь чи палац! І як він там примостився! От де пожити б хоч з тиждень!
Пою колію тягнуться оброблені латки землі, багато фруктових садів, хутірські і, видко, заможні досить господарства. Десь недалечко вже перед Ґрацом вскакуємо до тунелю, якому здається, й кінця нема: 4 1/2 кілометри. Вперше проїжджаю такий довгий тунель. А за тунелем одразу стоп! Наказ: негайно вийти всім з вагонів і поховатись на віддалі в кущах. Летить ескадрилья ворожих літаків. Окремі великі їхні скупчення ми помітили ще хвилин 15 тому, але були вони далеко, лягали курсом на південний схід (мабуть, на Будапешт чи Словаччину) й пороли чисте синє небо струменями димових заслон, що хутко розповзались, перетворюючись у смуги білих, ніби справжніх, хмар. Та ось один із тих літаків повернув у наш бік, зацікавився транспортом. Згодом іще частина відокремилась сюди ж. А коли ми проїхали тунель, вони вже були близько над нами, виблискували зловісно на сонці. Ми збігли стрімким урвищем униз, розсипались по кущах. Натрапляю садибу, але людей нема, двері замкнені — хотів молока чи щось дістати. Залюбки використовуємо з Ле-сиком провінціальну, як у Сквирі, убиральню. Поки сидимо в ній, вже коло дверцят ціла черга: хоч кущів довкола повно, а все ж тягне людину до убиральні. В такій подорожі в товарових вагонах, а ще коли діти є, звичайний процес спорожнення часто перетворюється мало не на проблему, обертається в скруту. В цьому відношенні ми трохи "пораювали" були в Кіс-ні—і тепло, і затишно, і чисто, і, головне, не боїшся, що потяг ось-ось рушить, а ти залишився зі спущеними штанами. Життя!
Десь лише надвечір рушаємо далі. До Ґраца не доїхали, ждемо на маленькій станції. А вранці прокидаємось у Марбурзі-Драу.
18/Х — 44 р., Марбурґ-Драу
Вчора вранці, ще лежачи у вагоні, відчув, що дуже тепло. Думав, погода змінилася, але довідуюсь згодом, що ми в Марбурзі-Драу. Хутко підводжусь, зодягаюсь. Гарний сонячний ранок. Наш ешелон на запасовій колії. Одним кінцем припирає до рампи. Брудно. В один бік червонясті черепичні дахи невеликого міста, що лежить в гірській улоговині. А другий — гори, зовсім близенько, і на їхніх схилах виноградники. Дуже тепло, як у Криму. Та це ж, здається, Карінтія! Тут близько вже мусить бути югославський кордон. І недалеко порівняно Братислава. Треба було два тижні подорожувати, щоб повернути врешті майже до вихідної точки. Парадокс! У мене таке вражіння, що німці тепер самі заморочились з нами, не знають, що робити.
Поголився, помився. По воду довелось іти геть далеко, бо на двірці водогін зіпсутий: передучора це місто сильно збомбовано після піврічної перерви. Є 130 убитих і багато поранених. Багато також руїн, матеріальних втрат. В горах поблизу крутяться партизани, переважно сербські, які вже вчинили кілька диверсій. В місті гарнізовану службу виконують українці, що нараховують біля 800 чол. Загін цей сформовано з українських наддніпрянських поліціантів, і його ж скеровують в гори на боротьбу з партизанами. Вже зранку ці наддніпрянці почали з’являтися коло нашого ешелону, зацікавлено попитувати за земляками й розповідати нам про місцеві умови та події. Є серед них, звичайно, й такі "ук-ці", що розмовляють виключно російською мовою й визнають себе тільки за росіян. Але більшість — це наші парубки, досить свідомі. Мріють про поворот на батьківщину, прагнуть до боротьби, тільки нарікають, що нема в ук-ців вождя (от як Власов у росіян), який під своєю твердою рукою всіх укр-ів об’єднав би й повів. То ж і доводиться записуватись до власів-ських загонів, — агенти Власова сильно натискують, переконують, заохочують. "Та зрештою, все одно, — кажуть деякі з них, — Власов теж річ непогана. Що ж з того, що він росіянин? Ми не з росіянами, а з большевиками та жидами маємо битись. Оце наш ворог". Почувши таке, я взявся з ними докладніше говорити, роз’яснювати, теж переконувати. Матеріал з них добрий, легко й швидко сприймають. Але ця горстка, що порозумнішала, протверезіла після розмови зі мною, — це ж тільки крапля в морі. Треба було б сюди підкинути з десяток досвідчених хлопців, і цей загін незабаром став би напевне теж достатньо свідомим та несхибним. А так... я дуже зажурився, не знаючи, що вдіяти, як тут зарадити. Головне, часу не прогаяти, не давати силі своїй одпливати до чужих берегів. Взагалі — яке ідіотське і... болюче яке наше становище! Хоч би об мур головою бийся.
О 12-й год. дня раптом повітряна тривога. Тікаю з Лесиком у гори, куди тікає чимало й місцевого марбурзького населення. Серед втікачів — німці, словенці, хорвати і... наші укр. дівчата, що працюють на тутешніх фабриках. По дорозі коротко розмовляю з двома. Вони із Сум. Вже два роки тут. Виглядають добре. Кажуть самі, що живеться їм, як на війну, непогано, тільки дуже додому тягне. Попитують, коли вже ця війна скінчиться, що там на світі чувати, хто я та звідки? Помітно зраділи, зустрівшись із своєю людиною. На перехресті доріжок у горах ми з ними розпрощались. Я спустився в глибоченьку улоговину, де біліло кілька хат. Хотів у першій же садибі купити яблук або грушок для малого. Не продали, бо хазяїна нема — в місті, — але Лесика жінка почастувала яблуками. Чую відклик тривоги і вертаю на високий перевал, з якого маю спуститись в бік двірця. На горі раптом знову тривога. Всі, хто вертав, як і я, кидаються тікати, ховатись. Це від двірця кілометрів 3—4, а проте інстиктивно хочеться десь притулитись. Йду до дальшої садиби, де також величезний фруктовий сад і дві хати. Одна замкнена, і під нею, під черепичним дашком, що над дверима, скупчилось з десяток людей. Вже летять літаки. Вже б’ють зенітки. І коли ми з Лесиком також притуляємось до стіни та до гурту, біля нас метрів за 2—3 з джмелиним дзижчанням починають падати скалки від набоїв. Навпроти в саду метрів 8—20 каплички з фігурою Мадонни, і по залізному даху каплички різкенько жорстко цокають оті ж скалки.