— Es ist russische Kirche, asiatische Kirche... Ferstehen Sie jetzt?
— Ja, ja! Ach, so! — видивлялись вони зацікавлено, іронічно і все ж таки дещо підозріло.
Через якісь півгодини тут же на платформі коло двірця поставили аналоя й почали правити молебен за щасливий приїзд і добре здравіє наших хазяїв. Хор, досить численний і вспіваний, звучав імпозантно, враз притягнув увагу багатьох німців з того боку огорожі, з вулиці. Вони придивлялись здивовано, обліпивши паркан, вони прислухались уважно і вигляд мали спантеличений. Вся ця поспішна служба Божа, хоч-не-хоч, мала вигляд появи якогось мандрівного цирку, хахлацького голосистого атракціону. Без неї, безперечно, можна було й треба було обійтися.
Невдовзі після служби нас попросили групами до міста — кожну групу повели до іншого ресторану й почастували німе-дьким (без хліба й товщів) обідом. Той перший клаптик самого міста, який довелось пройти, всім нам припав до вподоби. Але всіх вражала порожнеча вулиць, та ж сама тиша й сонливість чистеньких кварталів, забудованих прекрасними віллами та імпозантними блоками, обарвлених густими садами й квітниками. Тут вчувався подих Європи, тільки подих млявий, придушений. Уявляю собі, як мусів виглядати цей Кісінген за мирних часів та ще в розпалі курортного сезону!
11/Х — 44 р.
Лесик уранці знайшов у вагоні золоті 5 карб. Семирозум заявив, що це його втрата, і я наказав Л-ві віддати. Його інші похвалили, а Семирозум навіть не подякував. І ту ж мить загули всі у вагоні, що це втрата Мстислава, про яку він уже говорив. Семирозум обурився, запевняючи, що це — його. Потім він, розгніваний і всіма присоромлений, подався геть з вагона. Виявилось, побіг до М-ва і віддав, так паче це він сам знайшов. А хотів же заграбастати, аж трусився. От босота, покидьок, гниль... офіцер русской армії... помєщік! Ха!
А митрополит Полікарп у білому клобуці з посохом має справді імпозантний вигляд. Обличчя у нього до того ж шляхетне. Тільки сам він характером своїм, отією несталістю, дріб’язковістю, загальною простакуватістю — далекий від шляхетносте. Ще й їздить при ньому в ролі доглядачки милостивої така собі панійка Петрова з дорослою дочкою, стара емігрантка з Росії, колишня знана серед польських офіцерів курва. Розмовляє вона й досі лише російською мовою і обурюється, що її тепер вважають в усьому ешелоні за курву митрополита. Сам же митрополит не менше обурюється, що люди так погано про нього спльоткують, і виправдується: йому ж, мовляв, старому, потрібен жіночий догляд і йому ж, такому старому, вже давно нема охоти до жінки. І всі про це знають, всі спідтиха глузують. Ет! Лише компромітує себе старий... дурний.
Від Мст-ва чув, що рейхсміністер Ріббентроп офіційно заявив, наче він вважає нас, представників укр. церкви, за своїх гостей. Он як! Зрозуміло тепер, чому з нами так панькаються. Але незрозуміла (мені, принаймні) поведінка Ріббентропа. Знову питаю себе: в чому річ? Що це значить? Не інакше, як українці знову починають набирати ваги, бо... вже цілком втрачено Україну.
Вчора вранці злаяв отого спекулянта Чередниченка. Занадто вони розпаношились, вже на голову нахабно сідають вкупі з отим своїм виб...дком [неценз. — Ред.]. Не втерпів я і сказав різке слово. Він огризнувся. Я ще різкіше. А він знову. Тоді мене досить дружно підтримали інші (правда, не всі). Спекулятивне подружжя примовкло, затаївши на мене злість, а інші супутники з вагона дякували мені. Так то так, але чому досі ніхто з них не зважився сам цикнути й іримнути на знахабнілих оцих пройдисвітів? Дрібнота, мерзота, марнота... Я теж маю чимало хиб, я знаю це, але я, слово чести, порядніший, сміливіший, вищий за багатьох моїх земляків. І бачити це і переконуватись в цьому зовсім не є для мене приємністю. Бідні ми, бідні. Духовно бідні, характерами бідні. Це ж, так би мовити, представники нашої інтелігенції, що опинились в гостях у Ріббентропа, а погляньте: які вони розумово куці, культурно злиденні й відсталі, морально скалічені, спотворені. Жаль. Жаль — і що його робити?
12/Х— 44 р.
Вчора приїхали до школи. Не всі. Менша частина (або хто хотів) залишились у вагонах. Поки справа буде розв’язуватись з нами, доводиться тут побути якийсь час. До Берліна пішли належні листи, крім того, щодня відбуваються телеф. розмови з Ostminister’cтвoм, що з нами робити, куди та як оцю громаду подіти. А про що ж раніше думали в тому міністерстві, ще коли з Братислави їздили самі німці в цій справі? Чудно...
Незважаючи на хворобу, ходив оглядати місто. Цікавий самий центр його, старовинна серцевина, що дбайливо підтримується й досі баварським патріотизмом. Низенькі невеличкі будиночки під черепицею, маленькі майданчики, черепичні дахи, нормалізовані за магдебурзьким правом лише три вікна на фасадній частині — три вікна малесенькі, як по наших хатах сільських на Україні. Все одноподібне, скромненьке, стиснуте, але позначене привабністю провінціальної (без найменшого сміливого руху, розмаху) простоти й насадженого здавна затишку. Проте затишок наших провінціальних "Заріч", "Свинячих кривд" та "Задрипанок" мені миліший. Тут все ж таки занадто "чопорно", як росіяни кажуть, сухо якось, чужинно, одним словом. І коли виходиш з цієї дивної серцевини до нового міста, то ще більше відчуваєш цю давність, простеньку, безпретензійну, але трохи сентиментальну. Мені чомусь саме на грані цих двох міст, двох світів яскраво згадався В. Гофман. В новому місті справді гарні різного стилю будинки блокові й окремі вілли. Цікавий костел проти пошти — особливо фрескові символічні малюнки всередині, де біблійна тематика посилена додатком моментів з живого життя, хоч сама робота, сам пензль невисокоякісні. Зате високоякісні кольористі подвійні вітражі, побудовані за принципом стереоскопічним, що дає вражіння певної перспективи й глибини повітря. Просто й гарно. Я довго милувався ними.
Гарна також будова нового кургаузу, величезного розмірами в стилі модерному, але найбільше овіяному цього разу подихом барочним. Величезний курортний парк, обсипаний золотом осени. Чорна вода надвечір у річці парковій й на ній білосніжні лебеді. Але скрізь та сама порожнеча, вражаюча тиша. Надто велика контрастність між можливостями цього курорту та бідненькою сьогоднішньою його суттю. Найчастіше натрапляєш на військових ранених, на інвалідів у протезах, з костурами та се-стер-жалібниць. Тут чимало військових шпиталів. Тяжкі картини, і часто здогадується "Євген Нещасний" Толера.