Новини сьогодні: відібрано назад Станіславів, Копичин-ці і, здається, Чернівці. У Львові життя знову переходить на нормальні рейки. Видано нібито наказ усім громадянам, що залишили працю та втекли, негайно повернути до своїх робочих місць. Починається нібито велика німецька контрофензива. Але все це поки що — чутки, офіційно не потверджені. У готелі, де я зараз живу, є своєрідний примітивний клуб. Це — кухня. Тут сходяться найрізніші люди звідусіль. Серед горшків, під шум розпаленої плити, де вариться кільканадцять обідів, під крик і плач дітей, під безнастанне хлопання дверей, відбуваються передачі найсвіжіших (повірмо!) чуток і точаться іноді запеклі, але безглузді дискусії. Це місце притягає сюди навіть багатьох мешканців міста — поважні навіть люди заходять вечорами до цієї Іликової кухні, щоби почути новини від свіжих переїзжих людей та заграти в шахи чи карти при такій нагоді. Оригінальний, досить затишний, не позбавлений свого позитивного значіння і можливий хіба що тільки у українців клуб, — мовляв, посидіти вечерком на сусідській призьбі чи на дубках.
6/ІУ — 44 р.
А Джулиби нема й речей нема. Рух через Сянок дедалі сильніший. Вже тепло, перепадає дощ, болото. І військо і втікачі перевтомлені, забризкані, забруднені. Квітень пахне справжньою весною, весна ж — лихом, голодом, хворобами.
Вдень на майдані слухав радіо — большевики звернулись до румунського уряду з пропозицією піддатись. Уявляю собі тамтешню мітингову дійсність: дайош Румунію! Дайош Балкани і Європу!
Спостерігаю серед місцевих українців обивательський переляк і чисто філістерське горе: треба розлучитися зі своєю хатою й хатнім набутком. Для багатьох з них це проблема життя й не-життя. Вони, звикши до теплих своїх куточків і затишного у повних вигодах існування, не можуть тепер уявити собі, як вони без цього існуватимуть. Є, звичайно, й інші, є люди з досвідом минулої еміграції. Але це — цілковита меншість. Загал (мова про інтелігенцію) донедавна ще хизувався, бравував тим, що, мовляв, візьмемо наплечники, кия в руки і гайда. А тепер, як до діла, то й хвацькість зникає, завзяття падає. Натомість повстає неспокій, розгубленість, аж ніби тваринний страх.
А тим часом уся майже Україна вже півроку йде зі сходу на захід — величезний хресний шлях переходить — величезний і в стражданні та в терпінні величний. Важко тільки зрушити з місця. А далі — вже котиться людина по інерції. І хто зна, чи в цьому велетенському поході не знайде нарешті наша людина свого єдино правдивого шляху? Через неминучість до однозгідної мети.
9/IV — 44 р.
Є Джулиба, є речі. Але поява того й того абсолютно нічим не пов’зана між собою. Джулиба, як виявляється, речей зовсім не шукав, а їздив до Львова та ще кудись у зовсім інших особистих справах. Повернув він ще перед двома днями, але не показувався, бо речей не було. Коли ж стало відомо, що речі прибули, він також з’явився. Я навіть здивований, що речі справді прибули, — не ждав уже. Коли б відступ продовжувався тим же темпом, що був почався, на залізниці, звичайно, зчинився б рейвах, і цих речей я вже ніколи не побачив би. Ну, тепер хоч маю що постелити й чим укритись. А при циганському житті це багато важить.
Отже, справи на фронті кращають. Кинуто, як розповідають, нові свіжі частини. Безнастанно йдуть потяги й обози з військом та амуніцією на схід. Через Сянок вертають на захід розбиті, розладнані частини і десь недалеко за Сяноком переформовуються. Біженців на підводах уже не видко — то були фольксдойчери, яких нім. влада запобігливо вивозила на захід, — недарма з ними їхали нім. вояки, як охорона. Наших, звичайно, так не везли б, а чимдужче до табору. Лінія фронту Ковель — Броди — Тернопіль уже держиться незмінно другий тиждень, і ця стабілізація досить показова. Зате в Румунії негаразд: Молотов звернувся до румун з пропозицією скласти зброю, а Черчіль, як подає нім. преса, підтримує його. Рух на залізниці знову наладнаний, хоч бувають великі запізнення, бо доводиться передусім перепускати воєнні ешелони. Починається зворотній рух утікачів — на Львів. Нім. вл. начебто наказали вже низці установ вертати до Львова й негайно розгортати працю. Окремі урядовці теж дістають виклики назад до праці.
Я вирішив перебути тут Великодні свята і по святах негайно рушати до Криниці.
12/ІУ — 44 р.
Снився батько (що рідко буває), і Ніна, хаплива та затривожена. Завжди жалію, що так рано втратив батька. Хоч крутий був характером і хворий на п’янство, але, безперечно — людина небуденна. І його здібність фахова (кращого ж лимаря не було у всій окрузі), і його пристрасність в коханні, що завдала йому стільки прикростей в стосунках із жінками, і його вічні поривання кудись уперед, що спонукали до невдалої подорожі аж до Америки, і його талановита гра на гітару, спів і навіть... писання віршів (наподіблювання Шевченка), і драматизм його життя уже в нашій родині, і багато-багато інших моментів яскраво свідчать, що стояв він уже далеко поза межами ординарного передреволюційного селюка, тільки через брак освіти й пригнічуючий тиск філістерського, відсталого оточення не міг висмикнутись на просторішу, яснішу путь. Хапався, метався, ненавидів, любив, фантазував і тут же розчаровувався — одне слово, хотів раз у раз брати життя за барки, кидав йому виклик і, раз у раз подоланий, дуже мучився. Мати його тільки засуджує, бо зазнала від нього стільки горя! Але й мати в чималій мірі винна. З нею жити було йому нелегко, — затятий і викривлений міщанськими забобонами характер. Хотів би я, ах як хотів би сісти оце поруч із батьком та докладно поговорити.
В комітеті зустріла мене цими днями панночка, що служить тут і була в Моршині на лікуванні якраз тоді, коли мене заарештували. Сплеснула долонями, схвилювалась, аж зблідла, пильно придав-ляється до мене й тут же, при всіх починає розповідати, як то було. Каже, що всі тодішні моршинські відпочивальники, на очах яких відбувалась ця історія, дуже схвильовані були, дуже мені співчували і дивувались, що я так спокійно, незалежно, навіть гордовито поводжусь, що я міг сісти під доглядом двох представників гестапо до столу й спокійно з’їсти обід, спокійно з усіма попрощатися і взагалі триматись так, ніби все це для мене — дрібнички. А коли мене повезли, то, каже, — сіли вони всі обідати й не змогли. Якась жінка заплакала, заплакала голосніше друга, третя, кинули їжу й пішли, а за ними, так само не ївши, пішли й мужчини, пішли майже всі з їдальні. Плакала й прислуга (ці почали плакати ще, коли я обідав), плакали й увечорі, не вечерявши. Тяжкий настрій охопив усю оселю. Другого ж дня дехто кинув оселю й виїхав, потім, не добувши терміну, виїхали й інші. Один лише директор Кузєв та його дружина (полька) поводились інакше, дорікали відпочивальникам за таке їхнє співчуття, застерігали й пробували налякати, з таємничістю натякаючи, що я — великий злочинець. Отака гниль та гидь!